Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити пла-
нові показники для підприємств, створити на підприємствах
фонди матеріального стимулювання; фінансувати промисло-
ве будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквіду-
вати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління;
підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продук-
цію; перерозподілити долю національного прибутку на користь
аграрного сектору.
Перші кроки реформи принесли позитивні результати: по-
ЖВаВИЛОСЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДарСЬКе ВИрООНИЦТВО,
постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці.
Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижу-
ватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від
будь-яких реформ. Наступили "золоті роки стабільності".
Причини невдачі економічних реформ 50—60-х років ле-
жать в основі тоталітарне керованої економіки, якою й була
економіка радянська. Економічне реформування не могло
принести успіху без політичних змін, демократизації і без
реального суверенітету республік.
2. Причини і форми застійних явищ в економіч-
ному житті 70-х — першій половині 80-х років
На середину 70-х років радянська економіка повністю
втратила притаманний для 50—60-х років динамізм, розви-
ваючись суто екстенсивними методами. Це вкрай негативно
позначилося в першу чергу на Україні, природні і трудові ре-
сурси якої були обмеженими і розвиток якої потребував інтен-
сифікації суспільного виробництва. Республіканська еконо-
міка стала заложницею економічної стратегії центру. Украї-
на була перетворена на інтегральну частину "загальносоюзно-
го народногосподарського комплексу", тут розміщувалися ви-
робництва з незавершеним циклом, у т. ч. високотехнологічні.
Традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки респуб-
ліки (видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобуду-
вання, виробництво металів) швидко занепадали через брак
нових технологій, ставали нерентабельними, якість їхньої продук-
ції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних
виробничих фондів української промисловості був значно ви-
щим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств
була вищою. Крім того, за темпами зростання основних вироб-
ничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому,
15 місці у Радянському Союзі. Все це мало турбувало центр, кот-
рий пов'язував надії на новий економічний стрибок із освоєн-
ням Сибіру та Далекого Сходу. До речі, Україна також віддава-
ла матеріальні й людські ресурси на цю програму, отримуючи
натомість дешеві енергоносії. Серйозною вадою економічної
політики центру, яка негативно позначилася на Україні, стала
продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості.
Нарешті, саме в центрі ухвалювали рішення щодо розміщен-
ня підприємств атомної енергетики на території республіки, в
результаті яких проводилась злочинна політика будівництва
реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього
місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території
Радянського Союзу, було побудовано близько 40% атомних
енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали
не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.
Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-
енергетичний і військово-промисловий комплекси. У середині
70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового ви-
робництва становила понад 60%. На військову промисловість
працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в струк-
турі економіки обумовлювали її деформований, нераціональ-
ний характер. Так, частка галузей української економіки, що
працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової
продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих краї-
нах цей показник досягав 50—60% і більше.
У 70-ті роки Україна потребувала нових якісних поштовхів
для подальшого розвитку економіки: впровадження нових
технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів
(яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробниц-
тва на високотехнологічні цикли тощо. Всі ці елементи були
або відсутніми в економічних планах центру, або мали у них
здебільшого декларативний характер. Відтак цей період став
часом уповільнення економічного розвитку, який перетворився
на якісний занепад на початку 80-х років.
Скута ланцюгами командно-адміністративної системи еко-
номіка поступово втрачала чутливість до НТР. Розвиток про-
мисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощування
паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучен-
ня до виробництва все нових природних ресурсів, наслідком
чого повинна була стати сировинна й екологічна криза. Але
це давало короткочасний ефект; хоча кінцеві результати були
низькими, фондовіддача падала, якість продукції не відпові-
дала сучасним вимогам (у 1986 р. у загальному обсязі про-
мислової продукції вищої категорії якості досягли лише 15,9%
виробів). Поглибилися й диспропорції між галузями господар-
плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кінця
60-х до кінця 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі
показники, як приріст об'єму виробництва промисловості — з
50 до 14%; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13%;
національний дохід впав у свому прирості з 45 до 16%. На
виробництво одиниці національного доходу в Радянському
Союзі витрачалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж
у розвинених країнах.
Аналогічною була ситуація в аграрному секторі. Здава-
лося б, що саме в 70-ті роки було зроблено найбільше для підви-
щення сільськогосподарського виробництва у республіці. За-
проваджувалися масштабні програми механізації та хімізації
сільського господарства, колосальна увага приділялася меліо-
рації. Протягом десятиліття у галузь було вкладено 27% усіх
капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це дава-
ло мізерний, а часом протилежний результат. Механізація
перетворилася у постачання колгоспам і радгоспам низько-
якісної техніки, хімізація вироджувалась у забруднення земель
і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація
приводила до розорення родючих земель і порушення еколо-
гічного балансу. Залишалась украй низькою ефективність ви-
користання людських ресурсів у сільському господарстві, най-
наочнішими свідченнями чого стали сезонні "мобілізації" пра-
цівників інших секторів народного господарства, освіти та
науки на збирання врожаїв. До цього додавалася відстала
система переробки та зберігання сільськогосподарської про-
дукції, в результаті чого щорічні втрати урожаїв з окремих
видів сягали ЗО—33%.
Відповідно з року в рік не виконувалися плани виробниц-
тва у сільському господарстві. Складалась абсурдна ситуація:
капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася.
Темпи зростання виробництва у сільському господарстві по-
стійно спадали. У 1960—1970 рр. вони становили 4,5% в се-
редньому на рік, у 1981—1985 — 3,9%. У другій половині 70-х
років середньорічний приріст сільськогосподарської продукції
становив 1,5%, а в першій половині 80-х — 0,5%. Країна, яка
мала найкращі в світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна
за кордоном.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81