Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм фео-
дальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське зем-
леволодіння і поступово утверджувалася ієрархічна структура
земельної власності, що ґрунтувалися на міжкнязівських і
князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському
князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бене-
фіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надан-
ня землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські
князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які нада-
валися у довічне володіння, називалися "державою".
Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники
иудочипільа, сіиііралил данини,
всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в еко-
номічну та юридичну залежність.
Найкраще розвивалося князівське вотчинне господарство,
яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим
зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у
вотчині займалися тваринництвом та різними промислами:
рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка час-
тина продукції вироблялася для обміну.
Селянські господарства ("дим", "рало") залишалися основою
економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр
були перспективнішими.
Торгівля у Галицько-Волинському князівстві, особливо внут-
рішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської
Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи,
якими русичі відправляли товари традиційного експорту вели,
як правило, на Захід. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль,
Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишалася торгівля
з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона зане-
падає, як і торговельні стосунки русичів зі Сходом.
4. Економічне становище українських земель
у литовсько-польські часи
Економічний розвиток України в другій половині XIV —
XVI ст. був зумовлений її бездержавним статусом, перебуван-
ням українських земель у складі сусідніх держав: Великого
князівства Литовського та Польського королівства, а з 1569 р.
— Речі Посполитої.
Аграрні відносини в цей час визначалися наближеністю
українських земель до країн Центральної та Західної Європи,
в яких формувалися нові індустріальні суспільства.
Становлення економічних основ новоєвропейської христи-
янської цивілізації втягувало економіку багатьох країн, в т. ч.
й Польського королівства, Великого князівства Литовського у
загальноєвропейський ринок, прискорювало процес феодалі-
зації земельної власності, розвиток ремесла, промислів, ману-
фактур на українських землях.
Суспільно-економічний розвиток Західної Європи вимагав
иідлачаппм иги-гггоііл Иіадів иирипуіпш і і<л.І_Іа*Іл Іхіьарііі. г>оми
надходили з різних регіонів та країн світу. Благородні мета-
ли, наприклад, — з країн Центральної та Латинської Америки.
Сільськогосподарська продукція дедалі активніше надходила
з українських земель. Західноєвропейський попит породжу-
вав відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі ви-
робництва — так само, як і прагнення панівних верств Польщі
та Литви користуватися престижними західноєвропейськими
промисловими товарами, предметами розкоші, книгами, напо-
ями тощо. Це спонукало збільшувати виробництво продукції
і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних
придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були
українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі
Російської імперії.
Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі
землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна
власність зосереджувалася в основному в руках королів, маг-
натів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формува-
тися козацьке землеволодіння.
Значна частина земель була державною чи королівською і
об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси,
які складалися із адміністративне сполучених фільварків і
окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі
Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10% від
усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та
магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її
фактичними власниками.
Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів,
серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкев-
ських, Конецпольських та ін. На початку XVII ст. нараховува-
лося майже 250 магнатських маєтків. Серед них було чима-
ло магнатів українсько-литовського походження: Острозькі,
Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі та ін. Магнатське зем-
леволодіння швидко збільшується після Люблінської унії
(1569 р.) та сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам
відкривалися простори Наддніпрянщини.
У 30-х роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького
було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230
тис. селян.
Певну роль в господарському житті відігравало шляхет-
сопе зклілкаилиишня. -У ЮАА р. сепію польського и.ороліьі;тва
прийняв ухвалу "Про вивід шляхетства", за якою було визна-
чено, хто належить до стану шляхти. У 1528 р. було проведе-
но перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні налічува-
лася майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі
виступали орендарями державної чи магнатської землі. Пе-
реважна їх більшість — це дрібні та середні власники. Були
серед них шляхтичі українського (із бояр) походження: Куль-
чицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські, Попелі та ін.
У даний період продовжувало зростати церковна-монас-
тирське землеволодіння. До кінця XVI ст. великим земле-
власником в Україні залишалася православна церква та її
монастирі. Однак після підписання Брестської унії у 1596 р.
її володіння поступово зменшуються. Натомість зростає земель-
на власність уніатської і особливо католицької церкви. Напере-
додні Хмельниччини на Волині, Брацлавшині та Київщині май-
же 50 маєтків належало католицькій церкві та монастирям.
Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке земле-
володіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозь-
ких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за
службу королю, а запорожці, що також були на службі, освою-
вали степи за дніпровськими порогами. Поступово їхня земель-
на власність зростає, особливо під час Хмельниччини.
Зберігалася тривалий час селянська земельна власність.
З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту
на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі відбував-
ся поступовий процес обезземелення селян та їхнє закріпачення.
Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювали-
ся правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які
поширювалися й на українські землі. За Литовським статутом
1529 р., шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо во-
лодів маєтком на основі військової служби магнатові. При-
вілей 1529 р. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував
недоторканість шляхетських володінь на державних землях,
якщо їхні власники не були феодально-службово залежними
від великого князя чи магната. Перший Литовський статут
вводив ряд обмежень для селян: їм заборонялося без дозволу
панів купувати або брати землю у заставу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81