Вони займалися в основному землеробством. Застосовували
прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев'я-
ними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи брон-
КОСИМИ.
зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пше-
ниці та ячменю. Вирощували також коноплі й льон. На віль-
них землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата ху-
доба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали
на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць.
На високому рівні розвитку перебувала обробка заліза. Май-
стри Середнього Подніпров'я навчилися надавати міцності
сталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основно-
му з болотних руд у сиродутних горнах. Продовжувалося ви-
готовлення бронзових виробів. Зарубинці уже мали ткацький
верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд
робили на гончарному крузі з місцевих глин.
Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн
Швденно-Західної Європи та античних міст-держав Північного
Причорномор'я завозились фібули, скляне намисто, різні ви-
роби з бронзи й заліза, з країн Західної Європи — кераміка й
бронзові вироби. Натомість у Північне Причорномор'я і Гре-
цію вивозилися продукти тваринництва, мисливства і, можли-
во, частково рільництва.
Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли та-
кого високого рівня й етнічної визначеності, що почали виді-
лятися із племінного об'єднання венедів. З часом це привело
до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зок-
рема склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за
межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти, яких
М. Грушевський вважав безпосередніми предками українського
народу, займали землі на схід від них. У IV ст. вже існувало
велике антське державне об'єднання, яке в період найвищо-
го його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Ру-
мунії й далі на Балкани.
Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного
господарства й зародження складнішого суспільства. З'яви-
лася приватна власність на землю, майнове розшарування.
Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів.
Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в
окремих військових походах анти захоплювали в полон десят-
ки тисяч чоловіків, жінок та дітей. Але це не було класичне
рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну за-
лежність полоненого від власника.
логічних матеріалів. З існуванням антського об'єднання при-
близно збігаються в часі кілька археологічних культур. Най-
більша з них черняхівська (II — V ст.) — в окремі періоди
поширювалася на величезну територію від верхів'я Західного
Бугу до Сіверського Дінця й від Прип'яті та Сейму до Нижньо-
го Дунаю й Понту Евксінського (Чорного моря), її існування
вказує на відносну економічну та побутову подібність між
племенами антського державного об'єднання. Культура чер-
няхівців у своїй основі сформувалася на ґрунті культури за-
рубинецьких племен. Як і зарубинці, черняхівці займалися в
основному хліборобством. До набору традиційних зернових
культур додався високопоживний харчовий продукт — греч-
ка. Поряд з сохою із залізним наральником частіше почав
використовуватися плуг із залізним лемішем і череслом.
Напередодні утворення Антського царства відбувся другий
суспільний поділ праці — ремесло відділилося від сільського
господарства. У багатьох поселеннях з'явилися печі для ви-
плавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Від-
повідно збільшилася чисельність маистрів-ремісників. Земле-
робство й тваринництво стали відігравати в їхньому госпо-
дарстві допоміжну роль. Свої вироби майстри в основному ви-
мінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло
встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами
й сільською округою. Тим самим закладаються підвалини для
переростання таких центрів у містечка й міста.
Розгром в 602 р. антського державного об'єднання авара-
ми не означав повного фізичного винищення праукраїнської
людності. Частина праукраїнців дійсно загинула, інша — підко-
рилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх
народів, решта відійшли у віддалені від аварів регіони. У цей
час етнічним центром консолідації праукраїнських племен
стало Середнє Подніпров'я. На його основі наприкінці VIII —
в першій половині IX ст. утворилося стабільне державне об'єд-
нання Руська земля, а згодом могутня держава — Київська
Русь.
запитання І завииння оля самоперевірки
1. Охарактеризуйте основні здобутки господарства пер-
вісних племен на території України.
2. Чим займалося населення трипільської культури?
3. Назвіть основні риси господарства скіфів.
4. Як розвивалися економічні зв'язки населення Північно-
го Причорномор'я з грецькими містами-полісами, розташова-
ними на території України?
5. Якими були особливості економічного розвитку східно-
слов'янських племен?
ЛЕКЦІЯ XI
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ЕПОХУ
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V — XVI ст.)
1. Форми і характер землеволодіння в Київській
державі. Категорії залежного населення
Упродовж V — VII ст. у східних слов'ян відбувався процес
становлення сільської сусідської громади, яка найбільше відо-
ма під назвою вервь. Вона складалася з окремих сімейних
дворищ, тісно зв'язаних господарськими стосунками. Земля
знаходилася в індивідуальній власності малих сімей, поступо-
во утворювалося спадкове володіння. У VIII — IX ст. майно-
ве і соціальне розшарування, яке й перед тим мало місце, по-
глиблюється, виділяється племінна знать — князі, "лучпіі му-
жі", воїни-дружинники. Так виникає приватне землеволодін-
ня, яке утверджується у IX — XII ст. разом із розвитком
держави Київська Русь.
Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як
князівське, боярське та монастирське. Земельна власність
князів та бояр алодального типу була спадковою, вільно відчу-
жувалася (продавалася, обмінювалася, дарувалася). Існувала
також державна (в особі князя) власність на землю, що була
панівною впродовж XI — XII ст. Це була власність бенефіці-
ального типу, тобто тимчасова, умовна, що надавалася на час
князювання чи служби. У кінці XI ст. розпочався процес пе-
ретворення її у власність феодальну — тобто велику спадко-
ву. Проте цей процес не завершився у домонгольский період.
Найбільшими землевласниками були князі київські. Так, кня-
гиня Ольга володіла селом Ольжичі на Десні, селом Бутури-
но і містом Вишгородом під Києвом. Великі маєтності мав її
син Святослав.
Боярське землеволодіння було досить поширене в Київській
Русі, проте воно не отримало сталих форм. Бояри, як і дружин-
ники, були на службі у князя. Після переходу князя на інший
стіл чи волость, бояри переїжджали за ним. При втраті кня-
зем столу чи волості бояри також зазнавали втрат. Те ж мож-
на сказати й про дружинників. Боярське землеволодіння мало
більше значення в часи роздробленості Русі, особливо в Галиць-
ко-Волинському князівстві.
У Київській Русі значним було церковне та монастир-
ське землеволодіння. Особливо великим землевласником був
Києво-Печерський монастир.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81