Пускай свою машину під черепом на десять десятих… Одне не вийде, інше буде вдалішим… Ось воно як, друже!
Розходилися мовчки, перекидаючись короткими малозначними фразами. Потім весь день на кораблі стояла тиша. Вільні від вахти сиділи в каютах, заглибившись у невеселі думки; у червоному кутку грали в шахи, але зівки псували партію й настрій граючих. На вахті, біля заснулих машин та апаратів, люди сиділи або тинялися по відсіку без діла; їх гризла нудьга й занепокоєння, деякі завзято чистили машини, змазували їх, регулювали.
Порівняно добре почувала себе лише група електриків. Вони діяльно клопоталися біля випущених з підводного човна трос-батарей, витягали їхні приймачі на лід, закріплювали їх там, стежили за контрольно-вимірювальними приладами, підготовляли акумуляторні батареї до приймання електроенергії. Всі їм заздрили, а дехто з вільних від вахти всіляко намагався примазатися до їхньої роботи, робив їм дрібні послуги, не гребував ніякими дорученнями – аби побути в цій живій, діяльній атмосфері праці.
Позаздрити можна було також Горєлову та його помічникам – Ромейкові й Козирєву. Підвісивши на кормі корабля невелику площадку, вони очищали дюзи від нагару, від щільно злежаного шару найдрібніших, завжди плаваючих у воді частинок мулу, що проникали в розтруби та камери спалювання.
Не закінчивши цілком очистку дюз, Горєлов послав Ромейка й Козирєва в підводний човен, у камеру газопроводів, для прочищання труб, якими гази з балонів направлялися в дюзи. Залишившись сам, Горєлов витяг з мішка з інструментами електросвердло й почав щось свердлити в камері спалювання великої центральної дюзи. Це була найбільша дюза; зовнішнє коло її розтруба мало в діаметрі півметра, а вихідний отвір з камери спалювання в розтруб – близько п'ятнадцяти сантиметрів. Через велику твердість металу дюзи робота протікала повільно й важко, що, видно, дуже дратувало Горєлова. А втім, електросвердла пускалися ним у хід лише тоді, коли поблизу корми нікого з команди не було. Як тільки в підводних сутінках показувалася людська постать у скафандрі, Горєлов швидко виймав інструмент з дюзи, беручись за попередню роботу по очистці, щоб потім, озирнувшись, знову пустити свердло в хід. Нарешті, залишившись, очевидно, задоволеним, Горєлов сховав електросвердло в мішок, вийняв звідти щось невелике й важке і засунув його в кульову камеру згоряння крізь вузький прохід у ній з розтруба. Повозившись немало рукою, засунутою до плеча б камеру, над гайками і болтами, полегшено зітхнув, зняв підмостки з корми, перекинув через плече мішок з інструментами й повернувся в підводний човен.
Якраз у цей час, уже під кінець дня, Марат вийшов з каюти старшого лейтенанта, і всім стало відомо, що, за точними підрахунками, для здійснення його проекту потрібно було б не менше двох місяців. Настрій в усіх приміщеннях корабля ще більше підупав. Капітан, який майже не виходив усі ці дні із своєї каюти, викликав до себе комісара Сьоміна. Вони довго про щось розмовляли, і Сьомім вийшов звідти з рішучим і заклопотаним обличчям. За кілька хвилин у комісара відбулася невелика, коротка нарада з профоргом Орєховим та завідуючим культроботою, молодшим акустиком Птициним. Через годину з участю цих же осіб відбулася поширена нарада керівників усіх гуртків, які працювали при червоному кутку. Ще через годину в червоному кутку з'явилося величезне різнобарвне оголошення, намальоване Сідлером, в якому повідомлялося, що «у зв'язку з тимчасовою затримкою підводного човна «Піонер» в закритому антарктичному порту «Айсберг» намічається на найближчі дні розширена програма роботи гуртків і масових культурних розваг – вечорів, концертів і т. ін.» Крім того, оголошується широкий «конкурс ідей» на тему: «Як зробити закритий порт «Айсберг» відкритим хоча б на десять хвилин?» Автор найпрактичнішої та найшвидше здійсненної пропозиції буде премійований чудовим хронометром з репетицією. Жюрі конкурсу намічено в складі старшого лейтенанта Богрова, головного електрика Корнєєва та професора океино-графії Шелавіна. Останній строк подачі проектів – двадцяте липня цього року. Навколо барвистої афіші швидко зібралася купка читаючих. Лунали веселі жарти, чувся голосний розкотистий сміх.
– Марате! Марате! – закричав раптом Козирєв, помічник механіка, побачивши у відчинені двері Марата, який саме піднімався з люка машинного відділу. – Марате! Йди швидше сюди! Тобі тут премію призначено!
– Яка премія? – донісся з коридора здивований голос Марата. – За що? Що ти там мелеш?
– Справді, справді, Марате! – підхопив сміючись Матвєєв. – Справжній хронометр з репетицією. От щасливчик!
– Що й казати, щастить людині… – додав ще хтось.
– Ось, ось, дивись… Це просто тебе стосується! – потяг Козирєв Марата за руку крізь натовп, що розступався, з реготом та веселими вигуками. Марат швидко прочитав рядки про конкурс, нерухомо постояв з хвилину перед афішею, потім мовчки, з іронічною посмішкою повернувся до товаришів, що сміялися.
– З вашого дозволу, дорогі товариші, – сказав він, – я приймаю виклик.
Усмішка з обличчя Марата зникла. Він продовжував, звертаючись до всіх трохи підвищеним голосом:
– Я зобов'язуюсь у дводенний строк подати жюрі конкурсу новий, більш практичний проект перетворення південно-полярного порту «Айсберг» у відкритий порт…
– Ура, Марате! – закричав Козирєв. – Качати його, хлопці, за сміливість!
– Облиш, Козирєв, – зупинив його Матвєєв. – Дай Маратові закінчити.
– Я приймаю на себе це зобов'язання, – продовжував Марат, – але при одній умові…
– Ага! Умова? – знову не втримався Козирєв. – Справа стає цікавою, особливо коли ця умова нездійсненна!
– Чому нездійсненна? Умова цілком здійсненна! Я вимагаю, щоб у порядку соціалістичного змагання таке ж зобов'язання взяв на себе… сам Козирєв!
– Правильно! Правильно! – почулося з усіх боків.
– Ти збожеволів, Марате! – розгубився Козирєв. – Де мені з тобою змагатися, плутяго ти такий!
– Не прибіднюйся, будь ласка, голубчику! Подумаєш, казанська сирота! Міг же ти запропонувати й виготовити пристрій для автоматичної прочистки газових труб? І премію за це одержав ніхто інший, а саме ти! А тепер у нашій комісії хіба не розглядаються ще дві твої раціоналізаторські пропозиції? Що ти на це скажеш?
– Згоджуйся скоріше, чудак, – втрутився солідний Крутицький. – Веселіше буде крутити мозком наввипередки
– Марат має рацію! – крикнув Птицин. Його довге вузьке обличчя з гострим носом зненацька покрилося червоними плямами. – Якщо Козирєв відмовляється, я приймаю виклик!
– А хто тобі заважає третім приєднатися до нашого договору? – весело відгукнувся Марат.
– Чому ж ти мовчиш, Козирєв? – нетерпляче спитав хтось.
Козирєв стояв мовчки, опустивши в нерішучості руду голову.
– Та що й казати? – промимрив він. – Справжня провокація! Ну, не криюсь, дещо обмірковував про себе. Сам ще не знаю, чи добре вийде… А тут раптом – нате, виходь на сцену… Боязко… Невже не розумієте, чорти мальовані? – несподівано огризнувся він і так само несподівано махнув у повітрі рукою. – Гаразд! Приймаю виклик! Держись, тепер, Маратку! – погрозив він йому. – Це тобі буде не водоростева гребля…
– Браво, Козирєв! Не бійся, Серьожо! Не осором рудих!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
Розходилися мовчки, перекидаючись короткими малозначними фразами. Потім весь день на кораблі стояла тиша. Вільні від вахти сиділи в каютах, заглибившись у невеселі думки; у червоному кутку грали в шахи, але зівки псували партію й настрій граючих. На вахті, біля заснулих машин та апаратів, люди сиділи або тинялися по відсіку без діла; їх гризла нудьга й занепокоєння, деякі завзято чистили машини, змазували їх, регулювали.
Порівняно добре почувала себе лише група електриків. Вони діяльно клопоталися біля випущених з підводного човна трос-батарей, витягали їхні приймачі на лід, закріплювали їх там, стежили за контрольно-вимірювальними приладами, підготовляли акумуляторні батареї до приймання електроенергії. Всі їм заздрили, а дехто з вільних від вахти всіляко намагався примазатися до їхньої роботи, робив їм дрібні послуги, не гребував ніякими дорученнями – аби побути в цій живій, діяльній атмосфері праці.
Позаздрити можна було також Горєлову та його помічникам – Ромейкові й Козирєву. Підвісивши на кормі корабля невелику площадку, вони очищали дюзи від нагару, від щільно злежаного шару найдрібніших, завжди плаваючих у воді частинок мулу, що проникали в розтруби та камери спалювання.
Не закінчивши цілком очистку дюз, Горєлов послав Ромейка й Козирєва в підводний човен, у камеру газопроводів, для прочищання труб, якими гази з балонів направлялися в дюзи. Залишившись сам, Горєлов витяг з мішка з інструментами електросвердло й почав щось свердлити в камері спалювання великої центральної дюзи. Це була найбільша дюза; зовнішнє коло її розтруба мало в діаметрі півметра, а вихідний отвір з камери спалювання в розтруб – близько п'ятнадцяти сантиметрів. Через велику твердість металу дюзи робота протікала повільно й важко, що, видно, дуже дратувало Горєлова. А втім, електросвердла пускалися ним у хід лише тоді, коли поблизу корми нікого з команди не було. Як тільки в підводних сутінках показувалася людська постать у скафандрі, Горєлов швидко виймав інструмент з дюзи, беручись за попередню роботу по очистці, щоб потім, озирнувшись, знову пустити свердло в хід. Нарешті, залишившись, очевидно, задоволеним, Горєлов сховав електросвердло в мішок, вийняв звідти щось невелике й важке і засунув його в кульову камеру згоряння крізь вузький прохід у ній з розтруба. Повозившись немало рукою, засунутою до плеча б камеру, над гайками і болтами, полегшено зітхнув, зняв підмостки з корми, перекинув через плече мішок з інструментами й повернувся в підводний човен.
Якраз у цей час, уже під кінець дня, Марат вийшов з каюти старшого лейтенанта, і всім стало відомо, що, за точними підрахунками, для здійснення його проекту потрібно було б не менше двох місяців. Настрій в усіх приміщеннях корабля ще більше підупав. Капітан, який майже не виходив усі ці дні із своєї каюти, викликав до себе комісара Сьоміна. Вони довго про щось розмовляли, і Сьомім вийшов звідти з рішучим і заклопотаним обличчям. За кілька хвилин у комісара відбулася невелика, коротка нарада з профоргом Орєховим та завідуючим культроботою, молодшим акустиком Птициним. Через годину з участю цих же осіб відбулася поширена нарада керівників усіх гуртків, які працювали при червоному кутку. Ще через годину в червоному кутку з'явилося величезне різнобарвне оголошення, намальоване Сідлером, в якому повідомлялося, що «у зв'язку з тимчасовою затримкою підводного човна «Піонер» в закритому антарктичному порту «Айсберг» намічається на найближчі дні розширена програма роботи гуртків і масових культурних розваг – вечорів, концертів і т. ін.» Крім того, оголошується широкий «конкурс ідей» на тему: «Як зробити закритий порт «Айсберг» відкритим хоча б на десять хвилин?» Автор найпрактичнішої та найшвидше здійсненної пропозиції буде премійований чудовим хронометром з репетицією. Жюрі конкурсу намічено в складі старшого лейтенанта Богрова, головного електрика Корнєєва та професора океино-графії Шелавіна. Останній строк подачі проектів – двадцяте липня цього року. Навколо барвистої афіші швидко зібралася купка читаючих. Лунали веселі жарти, чувся голосний розкотистий сміх.
– Марате! Марате! – закричав раптом Козирєв, помічник механіка, побачивши у відчинені двері Марата, який саме піднімався з люка машинного відділу. – Марате! Йди швидше сюди! Тобі тут премію призначено!
– Яка премія? – донісся з коридора здивований голос Марата. – За що? Що ти там мелеш?
– Справді, справді, Марате! – підхопив сміючись Матвєєв. – Справжній хронометр з репетицією. От щасливчик!
– Що й казати, щастить людині… – додав ще хтось.
– Ось, ось, дивись… Це просто тебе стосується! – потяг Козирєв Марата за руку крізь натовп, що розступався, з реготом та веселими вигуками. Марат швидко прочитав рядки про конкурс, нерухомо постояв з хвилину перед афішею, потім мовчки, з іронічною посмішкою повернувся до товаришів, що сміялися.
– З вашого дозволу, дорогі товариші, – сказав він, – я приймаю виклик.
Усмішка з обличчя Марата зникла. Він продовжував, звертаючись до всіх трохи підвищеним голосом:
– Я зобов'язуюсь у дводенний строк подати жюрі конкурсу новий, більш практичний проект перетворення південно-полярного порту «Айсберг» у відкритий порт…
– Ура, Марате! – закричав Козирєв. – Качати його, хлопці, за сміливість!
– Облиш, Козирєв, – зупинив його Матвєєв. – Дай Маратові закінчити.
– Я приймаю на себе це зобов'язання, – продовжував Марат, – але при одній умові…
– Ага! Умова? – знову не втримався Козирєв. – Справа стає цікавою, особливо коли ця умова нездійсненна!
– Чому нездійсненна? Умова цілком здійсненна! Я вимагаю, щоб у порядку соціалістичного змагання таке ж зобов'язання взяв на себе… сам Козирєв!
– Правильно! Правильно! – почулося з усіх боків.
– Ти збожеволів, Марате! – розгубився Козирєв. – Де мені з тобою змагатися, плутяго ти такий!
– Не прибіднюйся, будь ласка, голубчику! Подумаєш, казанська сирота! Міг же ти запропонувати й виготовити пристрій для автоматичної прочистки газових труб? І премію за це одержав ніхто інший, а саме ти! А тепер у нашій комісії хіба не розглядаються ще дві твої раціоналізаторські пропозиції? Що ти на це скажеш?
– Згоджуйся скоріше, чудак, – втрутився солідний Крутицький. – Веселіше буде крутити мозком наввипередки
– Марат має рацію! – крикнув Птицин. Його довге вузьке обличчя з гострим носом зненацька покрилося червоними плямами. – Якщо Козирєв відмовляється, я приймаю виклик!
– А хто тобі заважає третім приєднатися до нашого договору? – весело відгукнувся Марат.
– Чому ж ти мовчиш, Козирєв? – нетерпляче спитав хтось.
Козирєв стояв мовчки, опустивши в нерішучості руду голову.
– Та що й казати? – промимрив він. – Справжня провокація! Ну, не криюсь, дещо обмірковував про себе. Сам ще не знаю, чи добре вийде… А тут раптом – нате, виходь на сцену… Боязко… Невже не розумієте, чорти мальовані? – несподівано огризнувся він і так само несподівано махнув у повітрі рукою. – Гаразд! Приймаю виклик! Держись, тепер, Маратку! – погрозив він йому. – Це тобі буде не водоростева гребля…
– Браво, Козирєв! Не бійся, Серьожо! Не осором рудих!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118