https://www.dushevoi.ru/products/vanny/dzhakuzi/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.
Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.
– Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу – цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.
– Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, – чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?
Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.
– Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.
– Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?
– Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..
Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.
– Граніт! – сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: – Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…
– Та що ви, Андрію Васильовичу! – промовив, бліднучи, Павлик. – Я не відчуваю ніякої духоти…
– Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.
Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.
– Як ви себе почуваєте, друзі мої? – почувся раптом голос зоолога. – Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.
– Боюсь, Арсене Давидовичу… – відповів, задихаючись, Скворешня, – не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…
– Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! – злякано закричав учений. – Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!
– Єсть не розмовляти, менше рухів! – пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.
Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, – дорогоцінного кисню, – уже майже не було.
– Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…
Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому було страшно дивитися на страждання вмираючого, але в той же час він не міг, не в силі був одвести від нього очі.
– Андрію Васильовичу… голубчику… – невиразно говорив він тремтячими губами. – Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?
Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:
– Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..
Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.
Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.
«Для чого?.. – затремтівши, подумав Павлик. – Прискорити кінець?»
Лежачи на спині, упираючись ногами у виступ скелі, а плечима – в задню стіну грота, Скворешня затих у цій незвичайній позі. Лише глибоке дихання свідчило, що він ще живий і що в його величезному тілі з новою силою розгоряється вогонь. Потім несподівано припинилося дихання, і Павлику здалося, що все кінчено.
Раптом жахливий, повний лютого гніву крик потряс стіни грота й приголомшив заціпенілого Павлика.
Все велетенське тіло Скворешні враз наповнилося потроєною силою й життям. У надлюдському зусиллі напружилися величезні зігнуті ноги, випнулися вгору груди, і, здавалось, вгрузали в стіну широкі металеві плечі.
– А-а-а! – гримів велетень крізь вискалені зуби. – Проклята!.. А-а-а!..
Колоноподібні ноги тремтіли, усе більше напружуючись. Наче з невідомого, невичерпного джерела приливали в тіло велетня все нові й нові сили, яким, здавалося, не було кінця. І разом з ними все вище й вище гримів його голос.
Притиснувшись до стіни, Павлик не вірив своїм очам: йому здалося, що скеля хитнулася і почала рухатися. Під його шоломом билися, дзвеніли, сплітаючись, злякані голоси друзів:
– Павлику! Що сталося?.. В чому справа? Чому так кричить Скворешня? Павлику!.. Павлику!.. Та відповідай же!..
Павлик нічого не чув, нікому не відповідав: він не міг отямитися.
Скеля піддавалась. Вона хиталася. Вона нахилялася під велетенським натиском Скворешні. Ще! Ще трохи!..
І раптом, схопившись з місця, Павлик кинувся до скелі, і його пронизливий крик сплівся з громовим криком Скворешні:
– Ура-а-а!.. Ще!.. Ще трохи!..
Всіма своїми маленькими силами хлопчик наліг на скелю біля величезних ніг велетня. І наче саме цього останнього грама зусиль невистачало Скворешні для повної перемоги.
Скеля подалася, захиталася і з гуркотом повалилася назовні на пологе дно. Вихід був відкритий!
Ноги Скворешні безсило упали, замовк його громоподібний голос, закрились очі, і, величезний, закутий в метал, він без ознак життя витягнувся на дні грота.
Павлик скочив на повалену скелю й вибіг назовні. Його дзвінкий голос понісся в простір:
– Сюди! Сюди! Скворешня скинув скелю! Швидше на допомогу! Він умирає! Швидше! Я пеленгую ультразвуком! Ловіть! Ловіть за глибиноміром – сімдесят два метри від поверхні!
Він водив дулом пістолета, і в усі боки помчалися нечутні гінці – вісники перемоги й горя.
Павлик не зміг би сказати, скільки минуло часу в цьому гарячковому напруженому чеканні – хвилина чи година, – коли з підводної пітьми раптом долинув радісний крик Марата:
– Піймав! Піймав! Тримай промінь, Павлику! Тримай! Пливу точно на норд-ост! До мене! До мене, товариші!
І звідусіль – з півночі, з заходу, з півдня – линули радісні вигуки, захоплені крики.
– Пливу за тобою, Марате! – долинав голос Цоя.
– Зараз будемо біля тебе, бічо… голубчику! – схвильовано кричав зоолог.
– Тримайся, Павлику! Тримайсь, хлопчику! – говорив комісар Сьомін. – Сюди, сюди, Матвєєв! Ось я!
Немов рій зірок, які зірвалися з темного неба, неслися до Павлика з усіх боків вогники ліхтарів. Павлик опустив занімілу руку з пістолетом і лише повертав шолом з ліхтарем на всі румби, наче маяк, привертаючи до себе вогники друзів, що поспішали. Вогники росли, збільшувалися і враз завертілися навколо Павлика, засліплюючії його, заповнюючи всю навколишню темряву.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
 раковины на пьедестале для ванной 

 Kerama Marazzi Этуаль