Іноді ніс піднімався над поверхнею океану, і тоді широкі, могутні потоки води скочувалися з бака, і на мить біля самого форштевня показувались гарпунна гармата і туго, як струна, натягнутий трос, що тягся в глибину моря, до кита. Але в наступну мить бак з гарматою знову занурювався у воду, і судно продовжувало мчати вслід за китом, зарившись носом у хвилі.
– Збожеволіти можна! – закричав вражений Марат. – Що тут робиться!
– В чім річ? – запитав зоолог, який проходив коридором повз напіввідкриті двері поста управління. – Можна ввійти?
– Заходьте, заходьте! – жваво промовив лейтенант. – Цікаве видовище!
– А!.. – вигукнув зоолог, ледве кинувши погляд на екран. – Справді, рідкісна подія: кит тягне за собою китобійне судно. Ох, чорт візьми!
Кит зробив раптом велетенський стрибок і зараз же, здавалося з подвоєною силою і швидкістю, кинувся ще далі в глибину. Нещасне судно, немов вирвавшись із мертвої хватки, піднялося, але в наступну ж мить пірнуло носом так глибоко, що великий вал води, змітаючи все на шляху, затопив майже половину палуби – до самого капітанського містка.
Корма високо задерлася вгору, і на екрані показалося тремтяче коло від гвинта, який шалено крутився під нею. Одна людина з команди була змита хвилею, багато хто, не втримавшись на похилій палубі, покотився по ній, хапаючись за все, що потрапляло під руки.
– Судно на повному задньому ходу, – сказав лейтенант, – і ніякого впливу на кита! Оце так сила! Адже машина здатна, мабуть, розвити не менше як двісті кінських сил! Це чудовий, найновішої конструкції китобоєць при-мірно в триста регістрових тонн.
– Але вони гинуть! – закричав Марат. – Вони гинуть, товаришу лейтенант! Невже ми не допоможемо їм?
– Капітан зараз буде тут, – відповів лейтенант. – Я вже викликав його. Сам я не маю права.
– В чому справа? – перервав лейтенанта голос капітана. – А!.. Розумію. Рідкісний випадок. Становище китобійця загрозливе. Гм… Шкода… Справа може закінчитися для нього погано. Вони навіть не можуть обрубати трос. Капітан помовчав, не зводячи очей з екрана. З труби судна, що гинуло, раптом повалили густі клуби диму, вітер зараз же розніс їх і розвіяв. З оголеною, здавалось мертвою трубою, судно рвонулося вперед і понеслося з ще більшою швидкістю.
– Вода залила топки котлів! – вигукнув лейтенант. – Тепер вони зовсім безпомічні.
Капітан преобразився. Очі спалахнули рішучістю.
– До носової гармати! – скомандував він. – Викликати головного акустика!
Лейтенант натиснув кнопку на телефонному щитку біля овального голубуватосріблистого екрана. Рожеве світло залило екран, і на його полі з'явився склепистий відсік, заставлений різноманітними ящиками, котушками, великими скляними приладами, які були густо обвиті проводами. Серед цієї павутини і, здавалось, хаотичного нагромадження приладів у високому кріслі перед щитком з кнопками і важільками і срібним екраном свого телевізора сидів головний акустик підводного човна товстий, рум'яний Чижов.
Капітан подав команду в екран:
– Ціль – органіка! Бити по киту! Позбавити руху!
– Єсть ціль – органіка! Позбавити руху! – почулася відповідь акустика.
Повернувшись до зоолога, капітан півголосом промовив:
– Нехай хоч здобич буде нагородою для цих людей за перенесений ними переляк. А здобич добра! Подивіться, який велетень!
Кит разом з судном був уже на відстані семи-восьми кілометрів від підводного човна. Розміром він був справді дивовижний. Він мав у довжину не менше як тридцять два метри; його могутній хвостовий плавець, близько восьми метрів завширшки, працював, мов дивовижна машина. Кит не виявляв навіть ознак утоми. З непослабною силою, уперто і навально нісся він все далі і далі.
Підводний корабель, наче великий орган, наповнився урочистим потужним гудінням…
Минуло кілька секунд, і раптом, наче наштовхнувшись на невидиму і непереборну перепону, кит різко, з повного ходу, зупинився. Стрясаючись від безладних ударів хвоста і плавців, він бився, звивався в корчах, розкривав і закривав велетенську, схожу на печеру і закриту вусами пащу. Нарешті, останнім могутнім зусиллям він зметнув догори свій величезний хвіст і, наче відрізаний невидимою великою бритвою, хвіст відлетів, його, немов парус, віднесло підводною хвилею, яка виникла навколо агонізуючої тварини.
Кит здригнувся, завмер і, перекинувшись зморшкуватим черевом догори, почав повільно спливати.
Зараз же ніс китобійця в потоках пінявої води, що збігала, вирвався на поверхню океану. Мокре, блискуче судно тихо рухалось по інерції вперед з безсило повислим донизу тросом гарпуна.
Немов не вірячи ще в свій порятунок, розмахуючи руками, люди радісно і розгублено металися по палубі.
Підводний човен швидко віддалявся, тримаючи курс на північний захід.
О п'ятнадцятій годині на екрані «Піонера» показалися обриси величезної підводної гори, яку він з такою наполегливістю шукав.
Розділ VI
СЕРЕД ДРУЗІВ
Дбайливий зоолог так старанно зробив Павликові перев'язку на голові, яка найбільше потерпіла під час зіткнення з меч-рибою, що з-під бинтів виглядали тільки ніс, рот і одне вухо.
– Ну ось, – погладив зоолог свою розкішну бороду, зав'язавши останній вузол на тім'ї пацієнта. – Власне, якщо робити все це за правилами, то треба було б, бічо, покласти тебе в ліжко деньків на два. Хіба тобі погано було б тут? Але ти ж не влежиш! – засмучено додав він.
Засмучення лікаря-зоолога було цілком зрозумілим. Госпіталь підводного човна, де відбувалася ця розмова, справляв чудове враження своєю ідеальною чистотою, м'яким світлом і порожнечею трьох ліжок з білою білизною. Після врятування з крижини Павлик пролежав на ліжку цього госпіталю кілька днів і лише сьогодні вранці, після дводенного тренування, залишив його для першої невеликої прогулянки під водою. Зараз він не виявляв абсолютно ніякого бажання повернутися в ліжко. Несмілива спроба зоолога покласти його зустріла дружний протест Павлика і Марата, який до цього моменту відігравав роль асистента в клініці.
– Та що ви, Арсене Давидовичу! – вигукнули вони в один голос
– Я зовсім здоровий і чудово себе почуваю, – додав Павлик.
– Ну гаразд, гаразд! Іди обідати, а потім неодмінно поспи. Сьогодні нікуди більше не виходь. А після сну прийди до мене в лабораторію, біологічну.
Становище загального улюбленця при багатьох приємних сторонах має однак немало і негативних.
З того часу як Павлик був врятований за таких трагічних обставин, екіпаж підводного човна зосередив на ньому весь запас невитраченої батьківської любові, невтомної жадоби покровительства слабому, такої характерної для дужих, мужніх людей. Це було дуже приємно, проте вимагало і виявлення почуттів у відповідь. Але дорослих було багато – двадцять сім чоловік, а Павлик один. І єдине, чим він міг віддячити двадцяти семи своїм новим друзям, була увага і зацікавленість до того, що вони розповідали йому. А оскільки всі вони були відчайдушними ентузіастами свого чудового корабля, безмежно закоханими в нього і в свою роботу на ньому, то всі розмови в їдальні, в червоному кутку, в кают-компанії зводилися до човна, до його чудових якостей, до його незрівнянної переваги над іншими підводними човнами, які не мали тут іншого найменування, окрім «жаб».
Але якщо всі на «Піонері» були ентузіастами, то Ма-рат Мойсейович Бронштейн, електрик другого розряду, двадцяти років, якого, до речі, ніхто інакше не називав, як просто Марат, безперервно палав у незгзсаючому полум'ї любові до дивовижного судна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118