На фоні його світного голубуватого тіла майнула темна тінь людини, і майже одночасно почувся Цоїв вигук:
– О, чорт! Мене зачепили! Відкинули! Страховище раптом змінило курс, різко повернуло вслід за людською тінню і, широко розкривши величезну, майже двометрову пащу, кинулося навздогін.
– Всім по передньому!.. Звук!.. – пролунала кваплива команда.
Зосереджений приціл всього загону спіймав страховище якраз в ту мить, коли майже перед самою його пащею майнуло тіло Цоя, який спритно втік у темряву. Страховище судорожно забилось, потім упало на дно і розпласталося на ньому недалеко від загону.
Але шлях був показаний. Весь табун кинувся до виходу. Здавалося, ніщо не могло встояти перед цим нестримним падінням пароподібних тіл.
– Включити прожектор! – пролунала голосна команда. Сніп яскравого, сліпучого світла вдарив у темряву, в рухливу масу велетенських тулубів, в'юнких ший і могутніх хвостів, у сузір'я величезних блискаючих телескопічних очей. І те, що, здавалось, не могла б зробити жодна гранітна перепона, зробило світло! Немовби відчувши надприродної сили удар, страховища з широко розкритими пащами разом закинули голови назад, перекинулися з розчепіреними вгору кігтистими ластами і, показавши хвости, повільно попливли назад. Вони мотали головами – приголомшені, осліплені, одразу знесилені. Деякі тихо опускались на дно з повислими шиями. Над табуном у світлому потоці носилася металічна постать Цоя, розшукуючи тварину, яка тримала ученого.
Загін проводжав відступаючий табун зливою ультразвукових променів. То той, то інший з велетнів починав раптом люто битися і за хвилину швидко падав на дно.
– Знайшов!.. Знайшов!.. – пролунав торжествуючий голос Цоя. – Одержуй, каналія! Одержуй!.. Одержуй!..
В середині повільно пливучої колони здійнявся незвичайний рух. Підлетів догори велетенський хвіст, наносячи у всі боки нищівні удари. Раптом з темної маси страховищ відокремилось невелике, що синювато поблискувало металом, тіло і, погойдуючись з боку на бік, стало опускатися на дно. Описавши дугу навколо табуна страховищ, кулею понеслася зверху вниз металічна постать Цоя, майже біля самого дна лідхопила падаюче тіло і тут же, злетівши разом з ним догори, повернула і швидко понеслась до загону.
– Ось!.. – задихаючись, промовив Цой, різко зупинивши і давши задній хід гвинтові. – Ось… – повторив він, хитаючись, падаючи на коліно і простягаючи Скворешні на обох руках нерухоме тіло зоолога.
Загін швидко відступав з печери, боєць за бійцем. Попереду йшов Скворешня, несучи зоолога. Старший лейтенант Богров пропускав усіх повз себе. Марат тримав у промені прожектора, немовби в полоні, кілька страховищ, рештки величезного табуна, які збилися в протилежному кінці печери і ховали голови від потоків убивчого невмолимого світла.
– Вимкнути прожектор! – скомандував старший лейтенант Маратові.
Він допоміг йому швидко навантажитись. – Марш за загоном!
Старший лейтенант востаннє кинув погляд у чорний простір печери, арену нечуваної в житті старої планети битви. Потім він запустив гвинт і незабаром приєднався до гірлянди яскравих голубих вогнів, яка швидко йшла у відкритий океан.
Розділ VII
БРЕХНЯ
Зоолог машинально погладив слабою рукою бороду і, окинувши поглядом госпітальний відсік, який блищав чистотою, смутно посміхнувся.
– Так, дорогий Марате, ось і довелося самому скористатися всім, що тут мною приготовлено. Можу засвідчити, що, загалом, непогано, навіть можна сказати, зовсім непогано.
Піднявши голову, Марат глянув на ученого відсутнім поглядом і потім перевів його кудись у простір.
Він прийшов навідати зоолога, який ще не отямився після пережитого потрясіння, але візит проходив досить в'яло і нудно.
Після трагічної пригоди з ученим Марат став зовсім невпізнанним. Наскільки раніше він був завжди веселим, жвавим і балакучим, настільки тепер він замкнувся в собі, уникав зустрічей з товаришами, у вільний час лишався самітним у своїй каюті, і його співжилець Крамер не знав, як до нього підійти. Але в той же час всі бачили і почували, що на Марата вперто напосідають важкі думки, що голова його зайнята новою проблемою, яку він особливо близько бере до серця і яка тривожить його з такою силою, яку досі не доводилося спостерігати при жодному з його попередніх винахідницьких захоплень.
Продовжуючи думати про щось своє, Марат сказав, трохи повернувшись до зоолога.
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, не кажіть… По-моєму, погано… Треба буде в ньому щось переробити…
Поважний зоолог, мабуть, відчув себе зачепленим за живе.
– Що погано? – запитав він, насторожившись, готовий відбити атаку.
– Шолом, препоганющий шолом!
– Шолом?!
– Авжеж! Шолом, який вас так спотворив. Зоолог, звівшись на лікті, вп'явся в Марата розширеними очима.
– Шолом?! А я думав, ти говориш про госпітальний відсік!
Він упав на подушку і зайшовся дитячим реготом.
– Що ж ти думаєш про шолом, кацо? – запитав серед сміху зоолог. – І що змусило тебе раптом задуматись про такі дрібниці. Що таке шолом перед проблемою зрошення Сахари чи поворотом Гольфштрему?
– По-перше, дозвольте вас поправити, Арсене Давидовичу… Не Гольфштрем, а Гольфстрім. Слово це англійське і…
– Пробач, пробач, кацо… Звичка, знаєш. З дитинства… Ну, а по-друге?
– А по-друге, про шолом… Знаєте, Арсене Давидовичу… – зам'явся на мить Марат. – Я почуваю, що можу з вами говорити цілком одверто… Знаєте, мені просто-таки соромно. Я місця собі не знаходжу. Я не можу уявити собі, як я раніше не задумався над цим… ще коли працював з Крєпіним по телефонізації шолома. Гірше за все, що ще тоді майнула в мене думка саме про ці його незручності. Але я не зупинився на ній, не продумав її тоді ж до кінця. І лише тепер я розумію, яка це була непростима легковажність…
Марат схвильовано схопився із стільця.
– Ви вірно сказали: Сахара!.. Гольфстрім!.. Світові проблеми!.. А в себе під носом я пропустив просте, маленьке і таке важливе завдання – удосконалити шолом. Адже ви могли загинути через це! Арсене Давидовичу! Дорогий! Адже ви трохи не загинули! Коли я подумаю про це, я ладен чуб на собі рвати…
Зоолог уважно слухав, не спускаючи теплого погляду з Марата.
– Ти тільки не хвилюйся, кацо! Будь спокійний! Не міг же ти передбачити, що ми зустрінемося з такими страховищами. Але ти молодець, кацо! Правду скажу, мені подобається, що ти починаєш розуміти всю складність і так званих маленьких проблем… Немає маленьких проблем, дорогий мій! Кожна маленька проблема є частина великої. І, не розв'язавши маленьку, – провалиш велику! От. Ну, що ж ти придумав з шоломом?
Марат сів на стілець, опустив голову. Трохи повернувшись до зоолога і, мабуть, продовжуючи думати про щось своє, він почав:
– Так, Арсене Давидовичу… В той нещасний день, коли ви так постраждали…
– Ну, ну, ну… – незадоволено пробурмотів зоолог, – зовсім не нещасний. Такі чудові відкриття. Ціла колонія Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze! Я гадаю, вона під цією назвою увійде тепер у науку, – з деяким самовдоволенням додав учений. – І нарешті, ці доісторичні страховища! Адже це світове відкриття! А ти кажеш – нещасний… Побільше б мені таких нещасних. А втім, продовжуй…
– Ну ось. У той день ми вийшли з Цоєм і Павликом з підводного човна. Ну, там розпустувались.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
– О, чорт! Мене зачепили! Відкинули! Страховище раптом змінило курс, різко повернуло вслід за людською тінню і, широко розкривши величезну, майже двометрову пащу, кинулося навздогін.
– Всім по передньому!.. Звук!.. – пролунала кваплива команда.
Зосереджений приціл всього загону спіймав страховище якраз в ту мить, коли майже перед самою його пащею майнуло тіло Цоя, який спритно втік у темряву. Страховище судорожно забилось, потім упало на дно і розпласталося на ньому недалеко від загону.
Але шлях був показаний. Весь табун кинувся до виходу. Здавалося, ніщо не могло встояти перед цим нестримним падінням пароподібних тіл.
– Включити прожектор! – пролунала голосна команда. Сніп яскравого, сліпучого світла вдарив у темряву, в рухливу масу велетенських тулубів, в'юнких ший і могутніх хвостів, у сузір'я величезних блискаючих телескопічних очей. І те, що, здавалось, не могла б зробити жодна гранітна перепона, зробило світло! Немовби відчувши надприродної сили удар, страховища з широко розкритими пащами разом закинули голови назад, перекинулися з розчепіреними вгору кігтистими ластами і, показавши хвости, повільно попливли назад. Вони мотали головами – приголомшені, осліплені, одразу знесилені. Деякі тихо опускались на дно з повислими шиями. Над табуном у світлому потоці носилася металічна постать Цоя, розшукуючи тварину, яка тримала ученого.
Загін проводжав відступаючий табун зливою ультразвукових променів. То той, то інший з велетнів починав раптом люто битися і за хвилину швидко падав на дно.
– Знайшов!.. Знайшов!.. – пролунав торжествуючий голос Цоя. – Одержуй, каналія! Одержуй!.. Одержуй!..
В середині повільно пливучої колони здійнявся незвичайний рух. Підлетів догори велетенський хвіст, наносячи у всі боки нищівні удари. Раптом з темної маси страховищ відокремилось невелике, що синювато поблискувало металом, тіло і, погойдуючись з боку на бік, стало опускатися на дно. Описавши дугу навколо табуна страховищ, кулею понеслася зверху вниз металічна постать Цоя, майже біля самого дна лідхопила падаюче тіло і тут же, злетівши разом з ним догори, повернула і швидко понеслась до загону.
– Ось!.. – задихаючись, промовив Цой, різко зупинивши і давши задній хід гвинтові. – Ось… – повторив він, хитаючись, падаючи на коліно і простягаючи Скворешні на обох руках нерухоме тіло зоолога.
Загін швидко відступав з печери, боєць за бійцем. Попереду йшов Скворешня, несучи зоолога. Старший лейтенант Богров пропускав усіх повз себе. Марат тримав у промені прожектора, немовби в полоні, кілька страховищ, рештки величезного табуна, які збилися в протилежному кінці печери і ховали голови від потоків убивчого невмолимого світла.
– Вимкнути прожектор! – скомандував старший лейтенант Маратові.
Він допоміг йому швидко навантажитись. – Марш за загоном!
Старший лейтенант востаннє кинув погляд у чорний простір печери, арену нечуваної в житті старої планети битви. Потім він запустив гвинт і незабаром приєднався до гірлянди яскравих голубих вогнів, яка швидко йшла у відкритий океан.
Розділ VII
БРЕХНЯ
Зоолог машинально погладив слабою рукою бороду і, окинувши поглядом госпітальний відсік, який блищав чистотою, смутно посміхнувся.
– Так, дорогий Марате, ось і довелося самому скористатися всім, що тут мною приготовлено. Можу засвідчити, що, загалом, непогано, навіть можна сказати, зовсім непогано.
Піднявши голову, Марат глянув на ученого відсутнім поглядом і потім перевів його кудись у простір.
Він прийшов навідати зоолога, який ще не отямився після пережитого потрясіння, але візит проходив досить в'яло і нудно.
Після трагічної пригоди з ученим Марат став зовсім невпізнанним. Наскільки раніше він був завжди веселим, жвавим і балакучим, настільки тепер він замкнувся в собі, уникав зустрічей з товаришами, у вільний час лишався самітним у своїй каюті, і його співжилець Крамер не знав, як до нього підійти. Але в той же час всі бачили і почували, що на Марата вперто напосідають важкі думки, що голова його зайнята новою проблемою, яку він особливо близько бере до серця і яка тривожить його з такою силою, яку досі не доводилося спостерігати при жодному з його попередніх винахідницьких захоплень.
Продовжуючи думати про щось своє, Марат сказав, трохи повернувшись до зоолога.
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, не кажіть… По-моєму, погано… Треба буде в ньому щось переробити…
Поважний зоолог, мабуть, відчув себе зачепленим за живе.
– Що погано? – запитав він, насторожившись, готовий відбити атаку.
– Шолом, препоганющий шолом!
– Шолом?!
– Авжеж! Шолом, який вас так спотворив. Зоолог, звівшись на лікті, вп'явся в Марата розширеними очима.
– Шолом?! А я думав, ти говориш про госпітальний відсік!
Він упав на подушку і зайшовся дитячим реготом.
– Що ж ти думаєш про шолом, кацо? – запитав серед сміху зоолог. – І що змусило тебе раптом задуматись про такі дрібниці. Що таке шолом перед проблемою зрошення Сахари чи поворотом Гольфштрему?
– По-перше, дозвольте вас поправити, Арсене Давидовичу… Не Гольфштрем, а Гольфстрім. Слово це англійське і…
– Пробач, пробач, кацо… Звичка, знаєш. З дитинства… Ну, а по-друге?
– А по-друге, про шолом… Знаєте, Арсене Давидовичу… – зам'явся на мить Марат. – Я почуваю, що можу з вами говорити цілком одверто… Знаєте, мені просто-таки соромно. Я місця собі не знаходжу. Я не можу уявити собі, як я раніше не задумався над цим… ще коли працював з Крєпіним по телефонізації шолома. Гірше за все, що ще тоді майнула в мене думка саме про ці його незручності. Але я не зупинився на ній, не продумав її тоді ж до кінця. І лише тепер я розумію, яка це була непростима легковажність…
Марат схвильовано схопився із стільця.
– Ви вірно сказали: Сахара!.. Гольфстрім!.. Світові проблеми!.. А в себе під носом я пропустив просте, маленьке і таке важливе завдання – удосконалити шолом. Адже ви могли загинути через це! Арсене Давидовичу! Дорогий! Адже ви трохи не загинули! Коли я подумаю про це, я ладен чуб на собі рвати…
Зоолог уважно слухав, не спускаючи теплого погляду з Марата.
– Ти тільки не хвилюйся, кацо! Будь спокійний! Не міг же ти передбачити, що ми зустрінемося з такими страховищами. Але ти молодець, кацо! Правду скажу, мені подобається, що ти починаєш розуміти всю складність і так званих маленьких проблем… Немає маленьких проблем, дорогий мій! Кожна маленька проблема є частина великої. І, не розв'язавши маленьку, – провалиш велику! От. Ну, що ж ти придумав з шоломом?
Марат сів на стілець, опустив голову. Трохи повернувшись до зоолога і, мабуть, продовжуючи думати про щось своє, він почав:
– Так, Арсене Давидовичу… В той нещасний день, коли ви так постраждали…
– Ну, ну, ну… – незадоволено пробурмотів зоолог, – зовсім не нещасний. Такі чудові відкриття. Ціла колонія Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze! Я гадаю, вона під цією назвою увійде тепер у науку, – з деяким самовдоволенням додав учений. – І нарешті, ці доісторичні страховища! Адже це світове відкриття! А ти кажеш – нещасний… Побільше б мені таких нещасних. А втім, продовжуй…
– Ну ось. У той день ми вийшли з Цоєм і Павликом з підводного човна. Ну, там розпустувались.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118