Глухий потрясаючий гуркіт зненацька захитав стіни грота. Перед входом мелькнула в хмарі піску величезна темна маса і не далі як за півметра від простягнутих ніг Скворешні вдарилася об дно.
Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.
Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо – німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.
Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.
– Ця скеля, – міркував він уголос, – та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?
Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.
Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:
– Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.
Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.
Павлик з криком кинувся до нього:
– Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…
Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.
– Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?
– Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.
Скворешня безнадійно махнув рукою.
– Клич.
Павлик голосно покликав:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!
– Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?
– Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.
– Що ти кажеш, бічо!
З цим вигуком зоолога, повним тривоги, переплівся глухий схвильований голос Горєлова:
– Де це сталося, Павлику? Треба насамперед знайти вас!
– Ми пливли спочатку на ост-зюйд-ост, ближче до осту, а потім ішли весь час на зюйд. Але тут жахливий лабіринт. Я не можу навіть сказати, скільки кілометрів ми зробили по дну.
– Арсене Давидовичу, – швидко заговорив Горєлов, – я знаходжусь ближче до них. Викликайте підводний човен і домовтеся з вахтовим про допомогу, а я тим часом попливу на зюйд і спробую відшукати їх. Добре? – Гаразд, Федоре Михайловичу, – згодився зоолог. – Пливіть.
– Павлику, – продовжував Горєлов, – подавай мені безперервні ультразвукові пеленги.
– Але тут з усіх боків гранітна скеля, суцільна!
– Невже не можна знайти хоч яку-небудь щілину?
– Андрій Васильович каже, що ні.
– Ага! От як! – сказав Горєлов, і настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі – Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.
Павлик задумався.
– Недалеко від нас, – втрутився Скворешня, – приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.
– Ну й за це спасибі. Пливу.
Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy – вибухової речовини величезної сили – вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з'єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в'язнів граніту.
Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:
– Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.
І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:
– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?
– Ні. Я дивився на стіну. А що?
– А я якраз бачив…
– Ну й що?
– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…
– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?
– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…
– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?
– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?
– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.
– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…
– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?
– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
Павлик здригнувся, опустив очі.
– Не знаю… Може, мені здалося.
Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.
Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо – німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.
Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.
– Ця скеля, – міркував він уголос, – та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?
Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.
Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:
– Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.
Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.
Павлик з криком кинувся до нього:
– Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…
Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.
– Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?
– Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.
Скворешня безнадійно махнув рукою.
– Клич.
Павлик голосно покликав:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!
– Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?
– Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.
– Що ти кажеш, бічо!
З цим вигуком зоолога, повним тривоги, переплівся глухий схвильований голос Горєлова:
– Де це сталося, Павлику? Треба насамперед знайти вас!
– Ми пливли спочатку на ост-зюйд-ост, ближче до осту, а потім ішли весь час на зюйд. Але тут жахливий лабіринт. Я не можу навіть сказати, скільки кілометрів ми зробили по дну.
– Арсене Давидовичу, – швидко заговорив Горєлов, – я знаходжусь ближче до них. Викликайте підводний човен і домовтеся з вахтовим про допомогу, а я тим часом попливу на зюйд і спробую відшукати їх. Добре? – Гаразд, Федоре Михайловичу, – згодився зоолог. – Пливіть.
– Павлику, – продовжував Горєлов, – подавай мені безперервні ультразвукові пеленги.
– Але тут з усіх боків гранітна скеля, суцільна!
– Невже не можна знайти хоч яку-небудь щілину?
– Андрій Васильович каже, що ні.
– Ага! От як! – сказав Горєлов, і настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі – Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.
Павлик задумався.
– Недалеко від нас, – втрутився Скворешня, – приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.
– Ну й за це спасибі. Пливу.
Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy – вибухової речовини величезної сили – вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з'єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в'язнів граніту.
Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:
– Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.
І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:
– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?
– Ні. Я дивився на стіну. А що?
– А я якраз бачив…
– Ну й що?
– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…
– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?
– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…
– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?
– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?
– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.
– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…
– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?
– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
Павлик здригнувся, опустив очі.
– Не знаю… Може, мені здалося.
Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118