Як далеко позначається вплив цих умов у глибинах океану? Які нові, невідомі ш,е науці види водних організмів можна там знайти? Як поширюються тут холодні течії, що беруть початок біля льодовиків Антарктичного материка під впливом танення льоду та внаслідок посиленого теплового випромінювання в південних антарктичних зонах Атлантичного океану? Який тут в дійсності рельєф дна і як він впливає на рух глибинних вод та на розподіл температури в них?
Усі ці й багато подібних їм питань стояли перед науковою експедицією «Піонера». Кипуча робота відбувалася не тільки на частих, хоч і коротких зупинках, але й під час руху корабля – в його лабораторіях – кабінетах і навіть біля бортових вікон. Поволі рухаючись на трьох десятих ходу і засвічуючи на безпечних глибинах потужні прожектори, підводний човен притягав до себе безліч водних організмів, і на долю Сідлера, помічника Шелавіна, одночасно фізика, художника і кінооператора експедиції, припадала безперервна, але надзвичайно захоплююча робота.
У ці дні Павлик не відходив од Сідлера, захоплюючись усім, що з'являлося в потужному промені прожекторі, а також швидкістю й майстерністю, з якою все це негайно відбивалося на кіноплівці або на аркушах альбома художника.
Взагалі настрій у Павлика останніми днями був виключно радісний: капітан сповістив його, що, за відомостями Головного морського штабу, батько Павлика вже цілком одужав від ран, які він дістав під час загибелі «Діогена», і незабаром буде виписаний із лікарні. Хоч батько й не знає подробиць врятування Павлика, але всі радіограми Павлика передані йому, і він тепер цілком спокійний за життя сина.
Павлик ходив усі ці дні, окрилений щастям. Цей стан щастя й безперервного захоплення всім навколишнім привів кінець кінцем до несподіваного результату. Замкнувшись на цілий день у каюті Плетньова, де Павлик жив з часу появи на підводному човні, він за одним присідом, не відриваючись від стола, вибухнув довжелезною поемою, в якій урочисто оспівав усю велич океану, його красу, його багатства, його таємниче життя і підкорення його радянськими людьми…
Радист заходив у цей день у свою каюту навшпиньках, ледве дихаючи, і під великим секретом розповів Маратові, Скворешні, інтендантові Орєхову й коку Бєлого-ловому, що «хлопчик складає вірші» і що «він просто як сам не свій і горить від натхнення…»
Наприкінці дня уже весь екіпаж підводного човна знав про поему і чекав її появи із зростаючим нетерпінням.
Пізно вночі, коли, повернувшись з вахти, Плетньов тихенько, як миша, роздягався й збирався лягти, Павлик, нарешті, поставив крапку, кинув перо, відкинувся на спинку стільця і з насолодою, заплющивши очі, потягнувся. З усього було видно, що великий труд закінчено, і спустошена, знесилена душа творця прагне лише спокою й відпочинку.
Однак уже через кілька хвилин, спочатку взявши в радиста страшну клятву, що він «нікому-нікому не розкаже», Павлик, стоячи посеред каюти, все більше й більше розпалюючись і потрясаючи піднесеною рукою, читав йому свій твір. Порите глибокими зморшками, наче зоране трактором поле, обличчя Плетньова було в безперервному русі. Він не міг отямитися від захоплення, щохвилини перериваючи читця вигуками:
– Як, як?…
…І міць твоя подолана Радянською людиною назавжди.
– Чудово! Я тобі кажу, що це чудово, Павлику! Ти мусиш надрукувати це в нашій стінгазеті! Так, так… Неодмінно! Негайно!
– Справді, Вікторе Абрамовичу? – трохи зніяковіло, але з сяючими від щастя очима питав Павлик. – Ви дійсно так думаєте?
– Обов'язково, Павлику! Обов'язково! Зараз же йди до Орєхова й попроси його передрукувати на машинці. А потім передамо в редакцію.
Павлик постояв вагаючись, потім заявив:
– Знаєте, Вікторе Абрамовичу, а що як не приймуть? А через Орєхова всі дізнаються…
– Що значить – не приймуть? Приймуть. Я тобі кажу, що приймуть! Таку річ? Обов'язково надрукують! Я сам скажу редакції! От!
Та Павлик заперечливо хитав головою – поет уперся. Плетньов пішов на поступку.
– Ну, тоді знаєш що? На підводному човні є ще одна друкарська машинка – у Горєлова. Піди до нього й попроси. Він тобі не відмовить.
Павлик просяяв.
– Оце так ідея! Федір Михайлович мені не відмовить! Я сам буду друкувати! Я вмію друкувати на машинці. І Федір Михайлович уже нікому не розкаже.
Так і вирішили.
Павлик провів дуже неспокійну ніч і задовго до побудки вже був на ногах.
Після сніданку, з делікатності почекавши чверть години, – нестерпно довгих п'ятнадцять хвилин! – він із завмираючим серцем постукав у двері каюти Горєлова. Ніхто не відповів, і Павлик постукав удруге.
Горєлов появився у дверях похмурий, немов збентежений, але, побачивши Павлика, посміхнувся.
– Заходь, Павлику, заходь. Сідай. Що скажеш? Він замкнув двері й посадив Павлика напроти себе.
– Федоре Михайловичу, – червоніючи й запинаючись, почав Павлик, – я тут написав одну річ – вірш… для стінгазети. Але її треба передрукувати на машинці. Дозвольте мені скористатися вашою машинкою. Я сам буду друкувати. Я вмію. Ви дозволите, Федоре Михайловичу?
Посмішка зникла з обличчя Горєлова. Він схопився з стільця іі два рази швидко пройшовся по каюті, але вже в наступну мить, посміхаючись, повернувся до Павлика.
– Ну що ж, катай, Павлику! Не можна відмовити в такій дрібниці поетові. Я сам хотів було зараз попрацювати, але заради такої справи…
– Дякую, Федоре Михайловичу! – просяяв Павлик. – Велике спасибі! Тільки, будь ласка, нікому-нікому не кажіть.
– Вже будь спокійний.
За хвилину м'яке скрекотання друкарської машинки наповнило каюту.
– Такий старий «ундервуд», а як легко працює! – захоплювався Павлик в інтервалах. – Я думав, у вас маленька, портативна, а вона ось яка велика!
– Так… – відповів Горєлов, не відриваючись від книжки, в яку, здавалось, цілком заглибився. – Вона в мене давно. Я до неї дуже звик.
Машинка знову заскрекотала. Але Павлик був ввічливий хлопчик. Йому здавалось, що Горєлову нудно в мовчанні, і він продовжував:
– І я в Америці звик до «ундервудів». І друкував на них і навіть розбирав, чистив. Тільки там вони тепер усі маленькі, компактні. А старих моделей я майже не зустрічав. У них, певно, багато зайвих деталей?
– М-гм… – пробурчав, не відриваючись од книжки, Горєлов.
– Ось, наприклад, тут ящичок якийсь під важелями. Цікаво, для чого він тут? Га?
Горєлов різко кинув книжку на стіл, помовчав і процідив крізь зуби:
– Там… запасні частини. Ти, Павлику, краще не відривайся від роботи. Я поспішаю, і мені треба самому попрацювати на машинці.
Павлик зніяковів.
– Добре, добре, Федоре Михайловичу, – заквапився він. – Пробачте, мені вже недовго, я швидко…
М'яке цокотання машинки лилося вже безупинно, перериваючись лише коротким дзижчанням і постукуванням на інтервалах та переносах. Горєлову не сиділось на місці: він щохвилини схоплювався і, зробивши кілька кроків по каюті, знову сідав на стілець. Він то брався за книжку, то знову відкидав її від себе. Жовна безперервно грали на його щоках.
***
Цього ж ранку, коли Павлик із завмираючим серцем стукав у двері каюти Горєлова, в протилежному кінці ко-ридора в каюту капітана ввійшов професор Лордкіпанідзе. Ніяковість, яка в останні дні опановувала професора під час зустрічей і бесід з капітаном, і сьогодні не залишала його.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118