Він тихо пройшов у куток, де порався Марат, і півголосом сказав йому:
– Пошкодження провода я знайшов у камері електролізу і вже полагодив його.
– Добре, Павлику, – також напівголосно похвалив Марат. – Тепер допоможи мені тут. Прикріпи на місце ось ці проводи та кнопки.
– Єсть прикріпити проводи та кнопки! – тихо, але чітко відповів Павлик, беручись до справи.
Капітан ледве помітно всміхнувся і, стежачи за роботою хлопчика, повернувся до перерваної розмови:
– Можливо, це і звичайний китобійний розвідник, але мене тепер з подвійною силою турбує положення «Піонера». Він занадто відкритий. Далеко від берега, мало не у відкритому океані надто легкий доступ до нього.
– Так, стоянка не зовсім безпечна, – згодився старший лейтенант, – але, на жаль, ми ще позбавлені руху, та, правду кажучи, і сховатись нікуди.
– От це й погано. А сховатись треба було б до закінчення ремонту…
Павлик нерухомо стояв обличчям до стіни, начебто забувши про роботу й прислухаючись до розмови. Він хотів повернутися, щось сказати, але язик немов приріс до горлянки: він зовсім не звик розмовляти з капітаном. Нарешті, відчайдушним зусиллям волі він повернувся й тихо, тремтячим голосом промовив:
– Дозвольте, товаришу командир…
– Говори, говори, Павлику!
– Тут ми знайшли… я та Іван Степанович… дуже хороше місце… Чесне піонерське! – несподівано закінчив Павлик і замовк, розгубившись.
– Ну, чого ж ти? – усміхнувся капітан. – Говори, не соромся.
– Ми знайшли велику-велику печеру. Підводну. Туди десять «Піонерів» можуть сховатися! – І квапливо, наче побоюючись, що зараз з нього розсміються, продовжував: – Ви не вірите? Чесне піонерське! Спитайте Івана Степановича. Ми обидва бачили. Ми її гарненько обдивились…
З проясненим обличчям капітан скочив із стільця і схопив Павлика за плече.
– Що ти кажеш, Павлику? Це вірно? І велика?
– А далеко звідси? – зацікавився і старший лейтенант.
– Велика! Здоровенна! Зовсім недалеко! На п'яти десятих півгодини ходу! Не більше!
– Хлопчику мій, ти вісник радості! – вигукнув капітан. – Адже це величезна удача! Марате, відшукайте Івана Степановича! Скоріше!
Через хвилину Шелавін був у центральному посту й потвердив усе, що сказав Павлик: печера величезна, наче елінг для дирижабля, дно та стіни рівні. «Піонер» там знайде чудове сховище. Каштан був надзвичайно задоволений і ласкаво поплескав Павлика по плечу.
– Я зараз же відправлюсь туди, – сказав він у радісному збудженні. – І ви зі мною, Іване Степановичу. І ти, Павлику.
– Але ж дюзи ще не працюють. Як же ви переведете туди підводний човен? – втрутився старший лейтенант.
– Двадцять чоловік у скафандрах – тисяча кінських сил! – засміявся капітан. – Вистачить вам цього, Олександре Леонідовичу, щоб відбуксувати «Піонер» у підводний док?
– Вистачить, вистачить! Прекрасна, чудова ідея!
У центральному посту зразу запанував веселий, піднесений настрій.
Через півтори години капітан, Шелавін та Павлик повернулись на підводний човен після рекогносцировки. Капітан був незвичайно пожвавлений і задоволений: печера виявилась чудовою, а дно її – трохи нижче рівня знаходження підводного човна; взагалі все виявилось таким, що кращого й побажати не можна було.
На відкидній площадці капітан зустрів Корнєєва і Марата. Корнєєв скористався з цієї зустрічі й зразу ж доповів, що зарядка акумуляторів тут неможлива: нижня частина трос-батареї на глибині чотирьохсот шістдесяти метрів лягла на дно й далі не пішла.
– Марат пропонує, – продовжував Корнєєв, – на руках віднести трос-батарею по схилу далі в море. Ідея хороша, і, якщо дозволите, товаришу командир, я зараз же почну споряджати його й відправлю.
– Марате! Марате, голубчику! – притиснувшись шоломом до шолома свого друга, благав у цей час Павлик. – Візьми мене з собою, будь ласка…
– На руках? – здивувався капітан, продовжуючи розмову з Корнєєвим. – Але, щоб добратися до необхідної температури, треба буде випустити не менше двох тисяч метрів троса! Адже це величезна вага… навіть у воді…
– Він це передбачив. Дозвольте, Миколо Борисовичу, йому самому пояснити вам свою пропозицію.
– Розповідайте, Марате, – сказав капітан.
– У нас на підводному човні, – почав Марат, – великий запас, кілька сот штук, прозоро-металевих, герметично закупорюваних посудин досить значного об'єму для глибоководних батометрів. Якщо підв'язувати їх через кожні десять метрів до трос-батареї, у міру випускання її з підводного човна, то вони візьмуть на себе майже всю її вагу…
– Дуже вдала ідея! Прекрасна ідея! – зрадів капітан. – Ви згодні, товаришу Корнєєв?
– Цілком, Миколо Борисовичу.
– Кого ж ви думаєте поставити на підв'язування посудин до трос-батареї?
– Крутицького, Миколо Борисовичу. Він, як вам відомо, вчора виписався з госпіталю, але Арсен Давидович не дозволяє йому братися до важкої роботи. А це буде якраз для нього.
– Ну що ж, я не заперечую, – згодився капітан. – А чи не важко вам буде одному, Марате?
Запитання було якраз до речі.
– Якщо дозволите, товаришу командир, то мені досить буде одного Павлика, – відповів Марат. – Ми з ним чудово справимось.
– Знову цей вояка пнеться в бійку? Я чув, як ви перешіптувались. Ну гаразд, рушайте, але наглядайте за ним, Марате! А втім, відкладіть справу до завтра. Зараз почнеться аврал – будемо відводити підводний човен у док.
Через півгодини майже вся команда «Піонера» – двадцять два чоловіки, – одягнена в скафандри, вийшла з підводного човна з тросовими лямками на плечах. Обплетений тросовою збруєю для роботи електролебідки, «Піонер» був готовий до буксування. Терміт продовжував горіти під дюзовим кільцем, і його залишили в тому ж положенні, тому що повільне пересування «Піонера» анітрохи не повинно було вплинути на правильний перебіг термітної реакції. Вісімнадцять чоловік, по дев'ять з кожного борту, швидко прикріпили свої лямки до середнього корінного троса, що поздовжньо охоплював весь підводний човен від носа до корми, і чекали тільки сигналу, щоб одночасно запустити свої гвинти. Біля корми, коло дюзового кільця, прикріпили до того самого корінного троса свої лямки Скворешня і Матвєєв: вони повинні були виконувати роль керма, відводячи корму то в один, то в другий бік. Капітан впрягся на носі, попереду всіх, і керував маневром. Павлик повинен був пливти попереду, виконувати всякі розвідувальні доручення капітана і повідомляти про скелі на шляху, їхню висоту над дном, про підводні виступи суші.
Важко передати радість, яку відчував Павлик, одержавши поважну роль ад'ютанта при самому капітані. Проте кожний міг це без великих зусиль помітити, поглянувши на сяюче щастям обличчя хлопчика. Незважаючи на це, Павлик з усієї сили намагався поводити себе, як дорослий, стримано: не метушився, не втручався, куди не треба, взагалі тримав себе в руках.
Рівно о двадцятій годині пролунала команда капітана, разом натягнулась двадцять одна лямка. Звільнений від якорів, тихо й величаво, наче віддаючись на піклування маленьких істот, що населяли його, «Піонер» вирушив у дорогу.
Капітан вивів його спочатку далі, у відкритий океан, щоб уникнути зустрічей із скелями, підйомами та підводними мисами, на які був багатий схил. Корабель ішов досить швидко, чудово слухався керма і через дві години, за розрахунками капітана, знаходився вже на траверзі печери.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
– Пошкодження провода я знайшов у камері електролізу і вже полагодив його.
– Добре, Павлику, – також напівголосно похвалив Марат. – Тепер допоможи мені тут. Прикріпи на місце ось ці проводи та кнопки.
– Єсть прикріпити проводи та кнопки! – тихо, але чітко відповів Павлик, беручись до справи.
Капітан ледве помітно всміхнувся і, стежачи за роботою хлопчика, повернувся до перерваної розмови:
– Можливо, це і звичайний китобійний розвідник, але мене тепер з подвійною силою турбує положення «Піонера». Він занадто відкритий. Далеко від берега, мало не у відкритому океані надто легкий доступ до нього.
– Так, стоянка не зовсім безпечна, – згодився старший лейтенант, – але, на жаль, ми ще позбавлені руху, та, правду кажучи, і сховатись нікуди.
– От це й погано. А сховатись треба було б до закінчення ремонту…
Павлик нерухомо стояв обличчям до стіни, начебто забувши про роботу й прислухаючись до розмови. Він хотів повернутися, щось сказати, але язик немов приріс до горлянки: він зовсім не звик розмовляти з капітаном. Нарешті, відчайдушним зусиллям волі він повернувся й тихо, тремтячим голосом промовив:
– Дозвольте, товаришу командир…
– Говори, говори, Павлику!
– Тут ми знайшли… я та Іван Степанович… дуже хороше місце… Чесне піонерське! – несподівано закінчив Павлик і замовк, розгубившись.
– Ну, чого ж ти? – усміхнувся капітан. – Говори, не соромся.
– Ми знайшли велику-велику печеру. Підводну. Туди десять «Піонерів» можуть сховатися! – І квапливо, наче побоюючись, що зараз з нього розсміються, продовжував: – Ви не вірите? Чесне піонерське! Спитайте Івана Степановича. Ми обидва бачили. Ми її гарненько обдивились…
З проясненим обличчям капітан скочив із стільця і схопив Павлика за плече.
– Що ти кажеш, Павлику? Це вірно? І велика?
– А далеко звідси? – зацікавився і старший лейтенант.
– Велика! Здоровенна! Зовсім недалеко! На п'яти десятих півгодини ходу! Не більше!
– Хлопчику мій, ти вісник радості! – вигукнув капітан. – Адже це величезна удача! Марате, відшукайте Івана Степановича! Скоріше!
Через хвилину Шелавін був у центральному посту й потвердив усе, що сказав Павлик: печера величезна, наче елінг для дирижабля, дно та стіни рівні. «Піонер» там знайде чудове сховище. Каштан був надзвичайно задоволений і ласкаво поплескав Павлика по плечу.
– Я зараз же відправлюсь туди, – сказав він у радісному збудженні. – І ви зі мною, Іване Степановичу. І ти, Павлику.
– Але ж дюзи ще не працюють. Як же ви переведете туди підводний човен? – втрутився старший лейтенант.
– Двадцять чоловік у скафандрах – тисяча кінських сил! – засміявся капітан. – Вистачить вам цього, Олександре Леонідовичу, щоб відбуксувати «Піонер» у підводний док?
– Вистачить, вистачить! Прекрасна, чудова ідея!
У центральному посту зразу запанував веселий, піднесений настрій.
Через півтори години капітан, Шелавін та Павлик повернулись на підводний човен після рекогносцировки. Капітан був незвичайно пожвавлений і задоволений: печера виявилась чудовою, а дно її – трохи нижче рівня знаходження підводного човна; взагалі все виявилось таким, що кращого й побажати не можна було.
На відкидній площадці капітан зустрів Корнєєва і Марата. Корнєєв скористався з цієї зустрічі й зразу ж доповів, що зарядка акумуляторів тут неможлива: нижня частина трос-батареї на глибині чотирьохсот шістдесяти метрів лягла на дно й далі не пішла.
– Марат пропонує, – продовжував Корнєєв, – на руках віднести трос-батарею по схилу далі в море. Ідея хороша, і, якщо дозволите, товаришу командир, я зараз же почну споряджати його й відправлю.
– Марате! Марате, голубчику! – притиснувшись шоломом до шолома свого друга, благав у цей час Павлик. – Візьми мене з собою, будь ласка…
– На руках? – здивувався капітан, продовжуючи розмову з Корнєєвим. – Але, щоб добратися до необхідної температури, треба буде випустити не менше двох тисяч метрів троса! Адже це величезна вага… навіть у воді…
– Він це передбачив. Дозвольте, Миколо Борисовичу, йому самому пояснити вам свою пропозицію.
– Розповідайте, Марате, – сказав капітан.
– У нас на підводному човні, – почав Марат, – великий запас, кілька сот штук, прозоро-металевих, герметично закупорюваних посудин досить значного об'єму для глибоководних батометрів. Якщо підв'язувати їх через кожні десять метрів до трос-батареї, у міру випускання її з підводного човна, то вони візьмуть на себе майже всю її вагу…
– Дуже вдала ідея! Прекрасна ідея! – зрадів капітан. – Ви згодні, товаришу Корнєєв?
– Цілком, Миколо Борисовичу.
– Кого ж ви думаєте поставити на підв'язування посудин до трос-батареї?
– Крутицького, Миколо Борисовичу. Він, як вам відомо, вчора виписався з госпіталю, але Арсен Давидович не дозволяє йому братися до важкої роботи. А це буде якраз для нього.
– Ну що ж, я не заперечую, – згодився капітан. – А чи не важко вам буде одному, Марате?
Запитання було якраз до речі.
– Якщо дозволите, товаришу командир, то мені досить буде одного Павлика, – відповів Марат. – Ми з ним чудово справимось.
– Знову цей вояка пнеться в бійку? Я чув, як ви перешіптувались. Ну гаразд, рушайте, але наглядайте за ним, Марате! А втім, відкладіть справу до завтра. Зараз почнеться аврал – будемо відводити підводний човен у док.
Через півгодини майже вся команда «Піонера» – двадцять два чоловіки, – одягнена в скафандри, вийшла з підводного човна з тросовими лямками на плечах. Обплетений тросовою збруєю для роботи електролебідки, «Піонер» був готовий до буксування. Терміт продовжував горіти під дюзовим кільцем, і його залишили в тому ж положенні, тому що повільне пересування «Піонера» анітрохи не повинно було вплинути на правильний перебіг термітної реакції. Вісімнадцять чоловік, по дев'ять з кожного борту, швидко прикріпили свої лямки до середнього корінного троса, що поздовжньо охоплював весь підводний човен від носа до корми, і чекали тільки сигналу, щоб одночасно запустити свої гвинти. Біля корми, коло дюзового кільця, прикріпили до того самого корінного троса свої лямки Скворешня і Матвєєв: вони повинні були виконувати роль керма, відводячи корму то в один, то в другий бік. Капітан впрягся на носі, попереду всіх, і керував маневром. Павлик повинен був пливти попереду, виконувати всякі розвідувальні доручення капітана і повідомляти про скелі на шляху, їхню висоту над дном, про підводні виступи суші.
Важко передати радість, яку відчував Павлик, одержавши поважну роль ад'ютанта при самому капітані. Проте кожний міг це без великих зусиль помітити, поглянувши на сяюче щастям обличчя хлопчика. Незважаючи на це, Павлик з усієї сили намагався поводити себе, як дорослий, стримано: не метушився, не втручався, куди не треба, взагалі тримав себе в руках.
Рівно о двадцятій годині пролунала команда капітана, разом натягнулась двадцять одна лямка. Звільнений від якорів, тихо й величаво, наче віддаючись на піклування маленьких істот, що населяли його, «Піонер» вирушив у дорогу.
Капітан вивів його спочатку далі, у відкритий океан, щоб уникнути зустрічей із скелями, підйомами та підводними мисами, на які був багатий схил. Корабель ішов досить швидко, чудово слухався керма і через дві години, за розрахунками капітана, знаходився вже на траверзі печери.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118