Вся
земля знаходилася у колективній власності громади. У спа-
док (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі,
сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце
приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадиб-
ною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були
спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільно-
го розпорядження) землі франки не знали.
Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у фран-
ків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації
Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали
королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення
господарства тих членів громади, які загинули на війні, а та-
кож внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилював-
ся дуалізм між колективною власністю та парцелярними (ін-
дивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи
збільшувалися і перетворювалися на алод — приватну сімей-
ну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обміню-
валася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (мар-
ки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності
на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці
її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-
римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське
законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зроста-
ло землеволодіння франкських королів та знаті.
У VIII — IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини
пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні
війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскіль-
ки війни та військова служба були надто обтяжливими для
селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчен-
ня втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба
в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни-
рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714—
751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала
у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів —
бенефіцїів — за умови виконання ними військової служби і
васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину
отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм ва-
салам. Так склалося бенефіціальне — умовно-службове, тим-
часове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-
васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося
за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмо-
ви від служби чи зради.
Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади,
обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військо-
вої служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи прав-
ління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало
системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бе-
нефіцій перетворився на феод (лен) — основну, найпоширені-
шу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне гос-
подарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-
сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався іму-
нітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції
державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Зем-
ля поділялася на домен, де господарював сам землевласник,
та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні
розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерно-
вим виробництвом становили майже третину його загальної
площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражало-
ся у принципі "немає землі без сеньйора".
Одночасно зі зростанням великого землеволодіння форму-
валося феодальне залежне селянство. До нього належали сер-
ви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в осо-
бистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян по-
ступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-
римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різни-
ми обставинами — великими податками, боргами, війнами та
усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке
ставило людей у залежність від природних умов та унемож-
ливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди,
відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібно-
го землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церк-
ви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування
як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії
стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників
обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, вико-
нанням селянином повинностей на користь феодала та обов'яз-
ків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в
селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних
категорій, походження та залежності відрізнялися забезпе-
ченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість
селян не були спадково залежними, їхні обов'язки зберігалися
доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни
не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768—
814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.
Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформу-
валася класична форма феодального службового землеволоді-
ння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господар-
ство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіс-
нив феодальний маєток-сеньиорія — замкнуте натуральне гос-
подарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на
своїй території.
Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та
інших країнах Європи, досягли зрілості в XI — XV ст. В XI
— XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів
— королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура зем-
леволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна)
обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у пері-
од політичної роздрібленості менші володіння стали відчужу-
ватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності,
перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і
зміцніли сеньйоріальні права.
З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починаєть-
ся криза панщинної системи. Натуральне господарство фео-
дального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здій-
снюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на
натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав
назву "комутації ренти". Його економічною основою була
вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж
на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відно-
син сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було ви-
гідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селян-
ського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.
У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягу-
ються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється
правовий та майновий статус селян, які поступово виходять
з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність.
З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин
між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані
на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої
економічні позиції держава.
3. Середньовічні міста.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81
земля знаходилася у колективній власності громади. У спа-
док (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі,
сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце
приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадиб-
ною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були
спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільно-
го розпорядження) землі франки не знали.
Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у фран-
ків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації
Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали
королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення
господарства тих членів громади, які загинули на війні, а та-
кож внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилював-
ся дуалізм між колективною власністю та парцелярними (ін-
дивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи
збільшувалися і перетворювалися на алод — приватну сімей-
ну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обміню-
валася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (мар-
ки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності
на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці
її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-
римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське
законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зроста-
ло землеволодіння франкських королів та знаті.
У VIII — IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини
пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні
війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскіль-
ки війни та військова служба були надто обтяжливими для
селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчен-
ня втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба
в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни-
рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714—
751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала
у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів —
бенефіцїів — за умови виконання ними військової служби і
васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину
отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм ва-
салам. Так склалося бенефіціальне — умовно-службове, тим-
часове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-
васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося
за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмо-
ви від служби чи зради.
Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади,
обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військо-
вої служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи прав-
ління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало
системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бе-
нефіцій перетворився на феод (лен) — основну, найпоширені-
шу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне гос-
подарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-
сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався іму-
нітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції
державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Зем-
ля поділялася на домен, де господарював сам землевласник,
та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні
розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерно-
вим виробництвом становили майже третину його загальної
площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражало-
ся у принципі "немає землі без сеньйора".
Одночасно зі зростанням великого землеволодіння форму-
валося феодальне залежне селянство. До нього належали сер-
ви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в осо-
бистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян по-
ступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-
римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різни-
ми обставинами — великими податками, боргами, війнами та
усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке
ставило людей у залежність від природних умов та унемож-
ливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди,
відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібно-
го землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церк-
ви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування
як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії
стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників
обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, вико-
нанням селянином повинностей на користь феодала та обов'яз-
ків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в
селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних
категорій, походження та залежності відрізнялися забезпе-
ченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість
селян не були спадково залежними, їхні обов'язки зберігалися
доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни
не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768—
814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.
Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформу-
валася класична форма феодального службового землеволоді-
ння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господар-
ство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіс-
нив феодальний маєток-сеньиорія — замкнуте натуральне гос-
подарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на
своїй території.
Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та
інших країнах Європи, досягли зрілості в XI — XV ст. В XI
— XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів
— королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура зем-
леволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна)
обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у пері-
од політичної роздрібленості менші володіння стали відчужу-
ватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності,
перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і
зміцніли сеньйоріальні права.
З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починаєть-
ся криза панщинної системи. Натуральне господарство фео-
дального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здій-
снюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на
натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав
назву "комутації ренти". Його економічною основою була
вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж
на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відно-
син сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було ви-
гідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селян-
ського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.
У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягу-
ються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється
правовий та майновий статус селян, які поступово виходять
з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність.
З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин
між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані
на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої
економічні позиції держава.
3. Середньовічні міста.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81