– Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той Цуцик на вірьовці? Іди ж, іди; сідай біля мене; я буду обідати, а ти тягни дулівку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулівки! – Вийшла Пазька з кімнати і, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав-думав, далі став по хаті ходити і співа собі під ніс псальму: «Склонітеся. віки, со чоловіки»; а далі як бризне шапку об землю, як здихне, та й підійшов до пана Уласовича і, закручуючи уси, став йому казати: – Єй, істинно, не лгу. І да пожреть мене общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч півслова. Не дов-лієть ні єдиному начальнику угобзення творити своїй дес-ній руці, сиріч писарю; понеже і поелику; усяк чоловік імать главу, глава ?мать розум, розум імать волю, а сія ре-комая воля повеліваеть і десницею, і шуйцею, і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розумініє: чоловік – Конотопська сотня; глава – пан сотник; розум во главі – аз, мізерний писар; аз імію волю, сиріч дарованіє написати бумагу, так що неглі і сам полковий писар утне подобную. Аще лі убо чоловік не повинується главі, уне їй єсть… та-кожде і глава розуму; во оноє урем'я імать биті см'ятеніе і содроганіє; тако і зді: аще сотня не імать повинутися пану сотнику, а сей вопреки імать творити мені хуждшему і, що паче усього, не прикривати його незнаній, но єще і глумитися? Оле! пощо я й на світі пребиваю?
Та наговоривши такого, сів на лавку і рукою підперся та й журиться. А Микиті Уласовичу його і жалко стало, і каже йому:
– Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нічогісінько, що отеє ти мені розказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно мені зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеться. Зділай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори мені з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход іти… Ось давай про се тол-коватись, що нам по тому лепорту робити…
– Чортзна-бо що ви говорите, – загомонів писар на пана сотника, – чи подобаєть же от начальства до подчиненності писати лепорт? Повелініє. Несметноє множество разів казах вам, і се усе всує.
– Та усе ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай товкуватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?
– Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як він лічив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед розказовати, а слухатимемо, як там було; отже, він і каже: – «Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
– Та зділай милость, Ригоровичу, годі мені сього докладати! – казав пан сотник та й сіда за стіл, бо Пазька внесла обідати і поїзну носатку дулівки. – Сідай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обідати, так тягни дулівку та об ділах мені не докучай.
От сотник мовчки обідає, а писар сидів-сидів, мовчав-мовчав, далі за ложку та у ту ж миску… та й почав, як віч каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою мілкою рибкою, та пшоняну кашу до олії, далі захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печені карасі, та більш і нічого. Хоч наш Ригорович і обідав дома не менш того, що тепер їв і в пана сотника, так йому се нічого: він у дяка у школі вчився, так за голос, що, було, як на обідах підніме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк, було, по обідам і водить; то з ними привчився і наш Ригорович, і йому не страшно було хоч шість обідів обідати; так тим-то із Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свіжою рибою, так і прийнявсь молотити, неначе ще нічого зранку і не їв.
Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далі схопиз носатку, та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулівку й вицідив. Далі, уставши з-за столу, подяковав богу і хазяїну, сів на лаві, викашлявсь, уси розгладив і каже:
– Добрия ради трапези і преотмінния дулівки предаю вишному забвенію прискорбіє моє. Да не пом'янеться к тому треклятая хворостина, преломленієм своїм похитавшая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята і да згорить в пещі халдейськой, а ще лучче, як в гиєнні огненній. Давай же діло говорити і діло творити. Да будеть вам, пане добродію, відомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – і почав карлючки гнути.
– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощів, і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?…
– Але! Ви таки усе своє, – каже Ригорович. – Вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписовали, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам ніколи!
– А чому ж нам ніколи? Зділай любов, розжуй мені і сеє слово: чому нам ніколи?
– Гм, гм! – викашлявшись і подумавши, казав Ригорович. – Яковая нам соприкосновенность до Чернігова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?
– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Від чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?
– Погибаєть! – здихнувши, каже Пістряк. – Всім зрящим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пепел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселенній і – о горе мні, грішнику! – пиль сія водворяється в непорочнім доселі носі моєм і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от нюхповенія нестерпимия і треокаянния – тьфу! – кабаки, от нея же чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О горе!
– Так від чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?…
– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що то й казати: чхне і наш найясніший і найвельможні-ший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим вне-запного одожденія, усе ізсхнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв'яднеть, і не будеть хлібенного проізрастанія; тогді і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезап-ною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бід-ствующую землю нашу!
– Отже, я тільки через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?
– Можемо! – закричав на усю хату наш Пістряк, а да-лі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.
– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю. – питав пан Забрьоха.
– Виймайте, пане согнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного. Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, каналь-ського, іже вдашася Веєльзевулу і його бісовському мудро-ванію, і імуть упраждненіє у відьомстві, іже ночним уреме-нем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивий ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії, і, пришедше до сосідських ідругих жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто рещи, хлів, і ?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21
Та наговоривши такого, сів на лавку і рукою підперся та й журиться. А Микиті Уласовичу його і жалко стало, і каже йому:
– Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нічогісінько, що отеє ти мені розказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно мені зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеться. Зділай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори мені з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход іти… Ось давай про се тол-коватись, що нам по тому лепорту робити…
– Чортзна-бо що ви говорите, – загомонів писар на пана сотника, – чи подобаєть же от начальства до подчиненності писати лепорт? Повелініє. Несметноє множество разів казах вам, і се усе всує.
– Та усе ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай товкуватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?
– Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як він лічив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед розказовати, а слухатимемо, як там було; отже, він і каже: – «Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
– Та зділай милость, Ригоровичу, годі мені сього докладати! – казав пан сотник та й сіда за стіл, бо Пазька внесла обідати і поїзну носатку дулівки. – Сідай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обідати, так тягни дулівку та об ділах мені не докучай.
От сотник мовчки обідає, а писар сидів-сидів, мовчав-мовчав, далі за ложку та у ту ж миску… та й почав, як віч каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою мілкою рибкою, та пшоняну кашу до олії, далі захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печені карасі, та більш і нічого. Хоч наш Ригорович і обідав дома не менш того, що тепер їв і в пана сотника, так йому се нічого: він у дяка у школі вчився, так за голос, що, було, як на обідах підніме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк, було, по обідам і водить; то з ними привчився і наш Ригорович, і йому не страшно було хоч шість обідів обідати; так тим-то із Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свіжою рибою, так і прийнявсь молотити, неначе ще нічого зранку і не їв.
Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далі схопиз носатку, та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулівку й вицідив. Далі, уставши з-за столу, подяковав богу і хазяїну, сів на лаві, викашлявсь, уси розгладив і каже:
– Добрия ради трапези і преотмінния дулівки предаю вишному забвенію прискорбіє моє. Да не пом'янеться к тому треклятая хворостина, преломленієм своїм похитавшая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята і да згорить в пещі халдейськой, а ще лучче, як в гиєнні огненній. Давай же діло говорити і діло творити. Да будеть вам, пане добродію, відомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – і почав карлючки гнути.
– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощів, і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?…
– Але! Ви таки усе своє, – каже Ригорович. – Вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписовали, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам ніколи!
– А чому ж нам ніколи? Зділай любов, розжуй мені і сеє слово: чому нам ніколи?
– Гм, гм! – викашлявшись і подумавши, казав Ригорович. – Яковая нам соприкосновенность до Чернігова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?
– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Від чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?
– Погибаєть! – здихнувши, каже Пістряк. – Всім зрящим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пепел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселенній і – о горе мні, грішнику! – пиль сія водворяється в непорочнім доселі носі моєм і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от нюхповенія нестерпимия і треокаянния – тьфу! – кабаки, от нея же чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О горе!
– Так від чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?…
– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що то й казати: чхне і наш найясніший і найвельможні-ший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим вне-запного одожденія, усе ізсхнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв'яднеть, і не будеть хлібенного проізрастанія; тогді і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезап-ною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бід-ствующую землю нашу!
– Отже, я тільки через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?
– Можемо! – закричав на усю хату наш Пістряк, а да-лі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.
– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю. – питав пан Забрьоха.
– Виймайте, пане согнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного. Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, каналь-ського, іже вдашася Веєльзевулу і його бісовському мудро-ванію, і імуть упраждненіє у відьомстві, іже ночним уреме-нем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивий ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії, і, пришедше до сосідських ідругих жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто рещи, хлів, і ?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21