Усі козаки, і як стулив хворостину докупи, так і по зарубкам усі.
– Та який же там чорт мандрував, як я увіходив до пана сотника? – крикнув Пістряк з серця та аж ногою тупнув.
– Та тривай лишень, Ригорович! – сказав йому, усміхаючись, пан Уласович. – Адже і козаки усі, і з хворостини ні жоден не втікав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долічувавсь.
А козацтво, сеє слухаючи, як підніме регіт: «Так-таки, вельможний батьку, так!» – знай кричать і кажуть: «От-такий, бачу, наш писар! О бодай його!»
– О бодай ви показились і з козаками, і з хворостиною, і з ліками, і з начальством! – кричав на усю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вічі, приговорюючи: «Цур вам, пек вам, осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок і півтора стільки ж чирячок і болячок, коли знайшовсь уже розумпіший мене. Нащо я вам?» Та й почав вп'ять з письма: «Ізинду у пустиню і уселюся у горах Араратських, у послідніх моря. Цур вам!»
От пан сотник його і спинив і, узявши за руку, і каже:
– Годі ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи довелося мені з тебе покепковати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як мені підсунув лепорт, а я, нічого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав. А пан полковник і підписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе і не сердився, хоч ти і довго мені об тім докладки докладав і в вічі насміхався. Годі ж, годі! Ходімо обідати…
– Нехай вам сей та той із вашим обідом, окроме хліба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацію мені втяв!… – замотав руками наш Пістряк, усе сердячись, та й потяг не оглядаючись додому, та й бормоче сам собі: «Подавишся, як я тобі галушку піднесу… Підведу тебе під монастир… Буде у Конотопі сотник, та не Заб-рьоха… кланятимуться і Пістряку».
– А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов після дурману, повіявсь собі додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника і питаються, що їм робити і для чого їх зібрали?
– А лисий дідько вас зна! – крикнув на них Микита Уласович, лаючи і в батька, і в матір. – Цур вам, відчепітесь від мене. Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вміючи вимовити, чи там предписаніє, чи що, бувало); нехай, – каже, – чи не проспиться, бо він часто химери гонить, так тогді розтолкуємось, а тепер – ніколи. – Та й пішов тихою ступою додому.
На те дивлячись, і козацтво рушило: хто у шинок, хто У солому після такої муштри спочивати; а інші мотнулись на вгороди дівчат полохати…
III
– Смутний і невеселий сидів собі на лавці, та вже не в світлиці, а у великій хаті, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись після огляду козацької сотні. До того лиха, що йому учора Йосиповна Олена, панна хорунжівна, піднесла, мов тертої під ніс кабаки, печеного гарбузця; що він після учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися з своєю сотнею у поход аж у самісінький Чернігів; та я ж кажу, після такої біди ще й нове лихо зіклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пістряка, а розсердившись, вже він не буде ніякої поради давати, як начальство пришле об чім лепорт чи як там його; тогді що чинити? От з такою-то бідою як йому і не бути смутному і невеселому? Еге! Сидить собі, сердека, у великій хаті на лаві, кінці стола, голову понурив аж трохи чи не до колін! Сидить вже він не час і не два… аж ось із кімнати і обізвалась до нього наньмичка:
– Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте і сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обідати?
– Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, і підпер голову рукою.
От наньмичка, погодивши, і вийшла з кімнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, і каже:
– Або, може, ви вже пообідали, так, може, або ськатись хочете… абощо?…
– Не хочу! – один одвіт дає Уласович і не дивиться на неї.
Посупившись, вернулась наньмичка у кімнату та й сіла у куток, ворчачи. «Отто вже, мабуть, був у попа, та, мабуть, там і обідав, бо вже ті попівни хоч до кого, так підіб'ються». І усе, сидячи собі, знай коренила попівен.
А Микита Уласович знай собі, сидить і дума про своє. Аж ось… рип!., хтось увійшов у хату… Пан сотник зирк!… Аж то ввійшов не хто як наш Ригорович. Мабуть, відсердився? Ні, він не відсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увійшовши, та мовчки і став біля дверей.
Не зрадувався ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: «От теперечки вже він не сердиться і дасть мені пораду у моїй біді». Так Ригорович-бо не туди гне: як став біля дверей та і став, і мовчить собі, і ні пари з уст не пустить.
– Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвіт дає, не сходячи з місця:
– А що повелите, пане сотнику?
– Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хіба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти пиcap; a коли ми удвох у хаті, так ми собі брати. Сідай же, будемо обідати, – так казав Уласович.
– Дякую! Я вже обідав. – Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.
– Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сідай-таки, я обідатиму, а ти пий дулівку; що за мудра, торішня, ще тільки на сім тижні почали, так там така, що і п'єш – і хо-‹ четься.
– Ізпих тресугубую чашу бідствій, – сказав, здихнув-ши, писар, – і вже не могу вмістити боліє суєтливої дулівки, да не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.
– Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб'язно говорити, – якого чорта і досі на мене адом дишите? За віщо і про віщо? І сам старий циган не розбере.
– Не ліпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараониць-коє всевоїнство з нами, правозірними. Тут і без цигана можна возгребіє сотворити. Єгда поднесоша мені тресугу-ботреклятую пинхву, убо что єсм після сього? Аки конь і меск! Тьфу! Паче і обаче!
– Та яка ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини…
– Да погибнеть она з шумом в пещі огнепалящій! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленіє, мов-чаніє учинити і не при громаді, аки лев рикающе, возне-пщевати на м'я, но особ мене появше, повідати було мені істину, да не возсміються надо мною наші козаки і рекуть нині: «Писар наш суть дурень: не вмів розібрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в світлиці повідав: п'ян бих і не ізтрезвихся єще во оноє уре-м'я; і аще руці мої дрожаша, аки древеснє листвіє, то якова бисть глава зо всіми помишленії? Бисть яко треволнен-ноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп'ять зря, покрити прегрішенія брата вашого; сиріч устами ко вуху повідати йому, а не во все козацькоє услишаніє.
– Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є, – казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пістряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: «Так, так воно є». От як і тепер підтакнув і, дивлячись йому у вічі, побачив, що се Ригоровичу – як по губам вареником з маслом; от і став сміліш з ним розговорювати і зашучувати і каже:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21
– Та який же там чорт мандрував, як я увіходив до пана сотника? – крикнув Пістряк з серця та аж ногою тупнув.
– Та тривай лишень, Ригорович! – сказав йому, усміхаючись, пан Уласович. – Адже і козаки усі, і з хворостини ні жоден не втікав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долічувавсь.
А козацтво, сеє слухаючи, як підніме регіт: «Так-таки, вельможний батьку, так!» – знай кричать і кажуть: «От-такий, бачу, наш писар! О бодай його!»
– О бодай ви показились і з козаками, і з хворостиною, і з ліками, і з начальством! – кричав на усю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вічі, приговорюючи: «Цур вам, пек вам, осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок і півтора стільки ж чирячок і болячок, коли знайшовсь уже розумпіший мене. Нащо я вам?» Та й почав вп'ять з письма: «Ізинду у пустиню і уселюся у горах Араратських, у послідніх моря. Цур вам!»
От пан сотник його і спинив і, узявши за руку, і каже:
– Годі ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи довелося мені з тебе покепковати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як мені підсунув лепорт, а я, нічого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав. А пан полковник і підписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе і не сердився, хоч ти і довго мені об тім докладки докладав і в вічі насміхався. Годі ж, годі! Ходімо обідати…
– Нехай вам сей та той із вашим обідом, окроме хліба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацію мені втяв!… – замотав руками наш Пістряк, усе сердячись, та й потяг не оглядаючись додому, та й бормоче сам собі: «Подавишся, як я тобі галушку піднесу… Підведу тебе під монастир… Буде у Конотопі сотник, та не Заб-рьоха… кланятимуться і Пістряку».
– А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов після дурману, повіявсь собі додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника і питаються, що їм робити і для чого їх зібрали?
– А лисий дідько вас зна! – крикнув на них Микита Уласович, лаючи і в батька, і в матір. – Цур вам, відчепітесь від мене. Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вміючи вимовити, чи там предписаніє, чи що, бувало); нехай, – каже, – чи не проспиться, бо він часто химери гонить, так тогді розтолкуємось, а тепер – ніколи. – Та й пішов тихою ступою додому.
На те дивлячись, і козацтво рушило: хто у шинок, хто У солому після такої муштри спочивати; а інші мотнулись на вгороди дівчат полохати…
III
– Смутний і невеселий сидів собі на лавці, та вже не в світлиці, а у великій хаті, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись після огляду козацької сотні. До того лиха, що йому учора Йосиповна Олена, панна хорунжівна, піднесла, мов тертої під ніс кабаки, печеного гарбузця; що він після учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися з своєю сотнею у поход аж у самісінький Чернігів; та я ж кажу, після такої біди ще й нове лихо зіклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пістряка, а розсердившись, вже він не буде ніякої поради давати, як начальство пришле об чім лепорт чи як там його; тогді що чинити? От з такою-то бідою як йому і не бути смутному і невеселому? Еге! Сидить собі, сердека, у великій хаті на лаві, кінці стола, голову понурив аж трохи чи не до колін! Сидить вже він не час і не два… аж ось із кімнати і обізвалась до нього наньмичка:
– Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте і сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обідати?
– Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, і підпер голову рукою.
От наньмичка, погодивши, і вийшла з кімнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, і каже:
– Або, може, ви вже пообідали, так, може, або ськатись хочете… абощо?…
– Не хочу! – один одвіт дає Уласович і не дивиться на неї.
Посупившись, вернулась наньмичка у кімнату та й сіла у куток, ворчачи. «Отто вже, мабуть, був у попа, та, мабуть, там і обідав, бо вже ті попівни хоч до кого, так підіб'ються». І усе, сидячи собі, знай коренила попівен.
А Микита Уласович знай собі, сидить і дума про своє. Аж ось… рип!., хтось увійшов у хату… Пан сотник зирк!… Аж то ввійшов не хто як наш Ригорович. Мабуть, відсердився? Ні, він не відсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увійшовши, та мовчки і став біля дверей.
Не зрадувався ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: «От теперечки вже він не сердиться і дасть мені пораду у моїй біді». Так Ригорович-бо не туди гне: як став біля дверей та і став, і мовчить собі, і ні пари з уст не пустить.
– Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвіт дає, не сходячи з місця:
– А що повелите, пане сотнику?
– Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хіба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти пиcap; a коли ми удвох у хаті, так ми собі брати. Сідай же, будемо обідати, – так казав Уласович.
– Дякую! Я вже обідав. – Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.
– Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сідай-таки, я обідатиму, а ти пий дулівку; що за мудра, торішня, ще тільки на сім тижні почали, так там така, що і п'єш – і хо-‹ четься.
– Ізпих тресугубую чашу бідствій, – сказав, здихнув-ши, писар, – і вже не могу вмістити боліє суєтливої дулівки, да не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.
– Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб'язно говорити, – якого чорта і досі на мене адом дишите? За віщо і про віщо? І сам старий циган не розбере.
– Не ліпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараониць-коє всевоїнство з нами, правозірними. Тут і без цигана можна возгребіє сотворити. Єгда поднесоша мені тресугу-ботреклятую пинхву, убо что єсм після сього? Аки конь і меск! Тьфу! Паче і обаче!
– Та яка ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини…
– Да погибнеть она з шумом в пещі огнепалящій! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленіє, мов-чаніє учинити і не при громаді, аки лев рикающе, возне-пщевати на м'я, но особ мене появше, повідати було мені істину, да не возсміються надо мною наші козаки і рекуть нині: «Писар наш суть дурень: не вмів розібрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в світлиці повідав: п'ян бих і не ізтрезвихся єще во оноє уре-м'я; і аще руці мої дрожаша, аки древеснє листвіє, то якова бисть глава зо всіми помишленії? Бисть яко треволнен-ноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп'ять зря, покрити прегрішенія брата вашого; сиріч устами ко вуху повідати йому, а не во все козацькоє услишаніє.
– Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є, – казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пістряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: «Так, так воно є». От як і тепер підтакнув і, дивлячись йому у вічі, побачив, що се Ригоровичу – як по губам вареником з маслом; от і став сміліш з ним розговорювати і зашучувати і каже:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21