https://www.dushevoi.ru/products/vodonagrevateli/nakopitelnye/50l/Ariston/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

Вівчарня була далеко, дуже далеко. Здалеку ясніло світло його будинку. Тепер я стояв серед баранів, вони обступили мене, їхні погляди збіглися на мені. Може, я різник, що прийшов робити свій вибір. Я зняв капелюха. Побачив, що собака стежить за рухом моєї руки. Я знову став роззиратися, не мігши мовити й слова. Я не знав, як можна порушити ту тишу. Я мало не розвернувся, так і не поговоривши з ними. Але зрештою я таки промовив, тоном, що, здавалося, був запитальний:
– Баліба?
Вівчар витяг люльку з рота й показав чубуком на землю. «Візьміть мене з собою, – кортіло мені сказати, – я вам вірно служитиму, і то тільки за нічліг та харчі». Я зрозумів, мабуть, не показавши цього зовні, бо він повторив свій жест, багато разів поспіль показавши чубуком униз.
– Балі? – запитав я. Вівчар підняв руку, вона завагалася на мить, немов над картою, потім застигла. Люлька ще трохи курілася, дим на мить засинив повітря, потім розвіявся. Я дивився, куди показує рука. Пес теж. Усі троє ми повернулися на північ. Барани почали втрачати цікавість до мене. Можливо, зрозумши. Я чув, як вони знову стали пастися, блукати довкола. Нарешті, на краю рівнини, я помітив червонясту туманність, сукупність тисяч окремих вогнів, розмитих відстанню. Мов галактика. Здавалося, немов гарна пряма й похмура лінія обрію на мить розірвалася. Я подякував вечорові, що дав змогу побачити вогні, зорям на небі, а на землі – сміливим вогникам, що їх запалюють люди. Тепер я вже їх відчував, людину й собаку, що знову повернулися до мене, а пастух знов узявся смоктати люльку, сподіваючись, що вона не погасла. Я знав, що вже сам дивлюся на далеке сяєво, яке, як я знав, яскравішатиме, яскравішатиме, аж поки раптом погасне. Я соромився, що я, такий самотній, хіба, можливо, з сином, ні, самотній, піддаюсь отим чарам. Я запитував себе, як я зможу піти звідси, не пройнявшись великою огидою до себе, не завдавши собі великого болю, аж раптом немов гучне зітхання всюди навколо мене повідомило, що не я звідси йду, а отара. Я дививсь, як вони даленіють, попереду людина, потім барани, збившись докупи, понуривши голови, штовхаючись, інколи мов пускаючись клусом, і, не зупиняючись, немов наосліп скубали останні жмутки трави, й наприкінці собака, хитаючись і махаючи великим чорним пухнастим хвостом, дарма що не було нікого, хто б міг бачити його радість, якщо то справді була радість. Отара відходила, анітрохи не порушуючи свого досконалого порядку, вівчар не мав потреби кричати, а собака заганяти. Мабуть, отак вони дійдуть аж до вівчарні або загороди. Там вівчар стане вбік, пропускаючи худобу, і, для спокою власного сумління, перерахує баранів, поки вони йтимуть повз нього. Потім піде до свого дому, двері на кухню відчинені, лампа горить, він зайде й сяде до столу, не скидаючи капелюха. А собака стане на порозі, не знаючи, чи йому можна зайти, а чи треба бути надворі.
Цієї ночі між мною і сином сталася досить люта сварка. Щоправда, я вже не пригадую причини. Стривайте, це може бути важливим.
Ні, не знаю. Я стільки разів сварився зі своїм сином. Якийсь час мені, мабуть, здавалося, що це така сама сварка, як і решта, це все, що я знаю. Я сварився, либонь дотримуючись випробуваного методу, велично зображуючи перед ним незмірність його провин. Але другого дня я зрозумів, що помилився. Бо, прокинувшись на світанку, побачив, що я сам лежу в халабуді, а я завжди прокидався перший. Ба навіть, як підказував інстинкт, я вже давно був сам, давно вже синів віддих не змішувався з моїм у тісній халабуді, яку він збудував за моїми вказівками. Те, що він поїхав на велосипеді, вночі або тільки-но засіріло, власне, не дуже й тривожило мене, і я знайшов би для цього чудові й почесні пояснення, якби ж ішлося тільки про це. На мою біду, він забрав і свій рюкзак, і свій плащ. І не лишив у халабуді й навколо неї нічого, що належало б йому, абсолютно нічого. Й не тільки це, він пішов зі значною сумою грошей, дарма що мав право тільки на кілька пенсів уряди-годи для своєї італійської скарбнички. Бо відколи він став опікуватися всім, звичайно, під моїм керівництвом, зокрема й закупами, я певною мірою довіряв йому й гроші. Він завжди мав при собі суму, набагато більшу за суто необхідну. Щоб мої слова видавалися вірогідніші, я додам ще й такі міркування:
1. Я прагнув, щоб він навчився вести почасти подвійну бухгалтерію, і прищепив йому кілька зародків цієї науки.
2. Я вже не мав духу перейматися тими дрібницями, що колись були радістю для мене.
3. Я казав йому, щоб під час своїх походів за харчами він уважно дивився, чи не трапиться десь нагода купити другий велосипед, легенький і дешевий. Бо я вже втомився від багажника, крім того, бачив, що наближається день, коли син уже не матиме сили крутити педалі за двох. Я думав, що я зможу, та що там, я знав, що я можу, трохи потренувавшись, навчитися крутити педалі однією ногою. Тоді б я зайняв належне мені місце, тобто їхав попереду. Мій син їхав би за мною. Тоді б він, тобто мій син, уже б не чинив неподобств, тобто не нехтував би моїх указівок, повертаючи ліворуч, коли я казав праворуч, або праворуч, коли я казав ліворуч, або їдучи прямо, коли я казав праворуч або ліворуч, бо останнім часом таке траплялося дедалі частіше.
Оце й усе, що я хотів додати.
Зазирнувши до гаманця, я відзначив, що там лише п'ятнадцять шилінгів, і це дало мені підстави вважати, що мій син не задовольнився сумою, яка вже була в нього, а, поки я спав, обнишпорив, перше ніж піти, мої кишені. Мій перший порив, – така-бо дивна людська душа! – полягав у тому, щоб подякувати йому за цю невеличку суму, достатню, щоб виручити мене, аж поки прийде підмога, я добачив у цьому жесті своєрідну вишуканість!
Отож я лишився сам зі своєю сумкою, парасолькою, яку він теж міг би забрати, і п'ятнадцятьма шилінгами, знаючи, що син покинув мене з холодним серцем, навмисне, і, безперечно, з попереднім наміром, у Балібі, якщо хочете, якщо я справді там був, але однаково досить далеко від Балі. Я багато днів, достеменно не знаю стільки, лишався на місці, де мене покинув син, доїдав останні харчі (він міг би легко забрати їх), не бачив жодної живої душі, нездатний ворушитися, або, можливо, нарешті досить сильний, щоб уже не ворушитися. Адже я був спокійний, я знав, що все закінчиться, або почнеться спочатку, хіба не байдуже, і байдуже яким способом, я мав тільки зачекати. Вряди-годи я навіть розважався, даючи зростати в собі, щоб потім краще їх розчавити, здитинілим сподіванням, скажімо, що мій син, коли вгамується його гнів, пройметься жалем до мене й повернеться! Або що Молой, адже це його край, прийде аж до мене, бо ж я не можу йти до нього, і що він стане моїм приятелем, батьком, допоможе мені зробити те, що я мав зробити, щоб Юді не сердився на мене й не карав мене! Атож, я дозволяв їм зростати й нагромаджуватись у собі, виблискувати і прикрашатися тисячами чарівливих деталей, а потім вимітав їх, щосили махнувши з пересичення віником, звільнявся від них і з задоволенням придивлявся до порожнечі, яку вони занечистили. А ввечері я звертав очі до сяйва Балі, придивлявсь, як вогні горять дедалі яскравіше, потім гаснуть майже всі одночасно, брудні миготливі вогники переляканих людей. І я казав собі: «Ти ба, це б і я міг бути там, якби зі мною не трапилося цього нещастя! А як мені хотілося побачити ближче того Обідиля, що про нього я ще не казав нічого, навіть не бачив його ніколи, ні зблизька, ні здалеку, і він не існував би, якби я не мав про нього дуже скромної інформації.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
 https://sdvk.ru/Sanfayans/Unitazi/BelBagno/ 

 плитка на кухне