усе знала.Як побачили подруги, що вона вже близенько біля салдата, а він її ще й не зачіпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: «А куди ти, Домахо, пішла?» А вона біля салдата стоїть і хусточкою махає та голосно і кричить: «Ось куплю шумихи на квітки, коли який чорт не перепи-не». А наш салдат стоїть, ні зачіпляє, ні перепиняє і нічим її не займає! «Що за недобра мати, – думає Домаха, – таки біля самісінького його йшла, а він мене і не займа. Хіба не сміє, чи що? Та вже ж вернусь ще…» От і вернулася і таки біля самісіньких його ніг іде… і впустила хустку, буцім загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулася і підняла хустку; от вона тут з ним і заговорила б, і пожартовала, а там би і пішли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат і волосом не двига. Стала наша Домаха та й оглядається і каже голосно: «От мені лихо! загубила хустку… Коли б хто підняв та віддав, то я вже знаю, як би йому подяковала!»Озирається, сердешна, і погляда іспідліб'я, та ба! Стоїть салдат і на хустку не дивиться. Нігде Домасі дітись, треба вертатись… От би то і підбіга, і вижида, і каже, і говорить: «От біда! лежить моя хусточка біля самісінького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб він мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…» Підійшла – і нахиляється, і бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на таківського наскочила! Далі нахилилась і простяга руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далі як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дівчата і відозвалися до неї: «А що він тобі там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що він говорить?» – «Але, говорить…» – кричить Домаха, та скільки зря відтіль, та за сміхом і слова не вимовить.«Що… що таке?… Що він тобі сказав?…» – обступивши, дівчата Домаху ув один голос випитують. «Еге! що казав? – каже Домаха. – То не живий салдат, а то його парсуна!» – «Йо!» – гукнули дівчата і підбігли розглядати: аж справді намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пішли геть по ярмарку. А сеє чувши, і багато дехто підходили, вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть: «Так і є, що намальований!» – та й підуть собі.Посміявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далі подумав, що вже пора знімати свого салдата та укладатись на віз і чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регіт, пісні, сопілку… та мерщій і присів у ятці.То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалі, свитники, гончарі і зо усякого ремества бурлацтво, наньми-ти від хазяйства, батькові сини – зібралися на ярмарок погулять. Іще зранку хто попродав свій товар, а хто, покупивши чого кому треба і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан, по-підперізовавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадівали на підголені голови шапки козацькі з решетилівських смушків, то з червоними, то з зеленими, то з синіми вершками; у юхтових чоботах з підборами, а хто й у шкапових, та так повимазованих, що дьоготь так з них і тече, а підкови троха не на п'ядь. От, позакручувавши уси, ідуть лавою, з боку на бік перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, співаючи московської пісні: «При далінусці стояла»; і де йдуть, то так від них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозі ніхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи сліпці з поводатарем, чи баба стара, чи дівка молода їм назустріч, – нікому нема розбору, не вважають нікого, так усякого прямо лавою і пруть, і мнуть, і з ніг валяють; а самі й байдуже; неначе і не бачать нічого і буцімто й не вони.Отсе-то вони, заздрівши дівчат, потягнули за ними, щоб так стіною на них і наперти; а як вони розбіжаться, так тут і ловити, і пожартовать, і поженихатись… Звісно, молодецьке, парубоцьке діло! А щоб їх хто міг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз і самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь; а десяцькі так так від них і ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нічого!… Усяк їм поважа: «Нехай, – каже, – хлопці нагуляються: більш копи лиха не нароблять».От ідуть, і як накинули воком на дівчат, і пішли побіля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!…» Тут як зарегочеться народ, і перекупки, і купці, і ті, що при возах, та як крикнуть на нього: «Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хіба тобі повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!…»Напік же пан Терешко раків, як і сам розглядів, що справді салдат намальований і що увесь базар з нього глузує! «Тепер, – дума сердека, – не буде мені просвітку; будуть мені сміятись і через сеє не знать що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут мені на світі робити!» Стоїть, зажурившись, та й дума. А далі схаменувся, зареготавсь та й каже: «Буцім я й не бачив, що се не живий, а що се тільки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратовать з маляра!… Чи так же то й малюють! О, бодай його мара малювала! Се й сліпий розглядить, що се патрет, а не живий чоловік… Хіба тут були такі дурні, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! Чортзна-що й надряпано. Дивітесь, люди добрі, хіба так ш'ється чобіт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряповати), от і в підборах брехня; та й підйом не так… та таки і усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопці, дальш; намальовав же якийсь-то дурень!…» От і пішли своєю дорогою, і Терешко дуже радий був, що спокутовав із себе біду.Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! З біса-бо йому досадно стало, що увесь ярманок, і що то на місці народу було, таки, мабуть, душ п'ятдесят, коли іще не більш, та усі ж то до единого, усі ке пізнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, відкіля узявся швець та й закепковав його роботу нінащо. «Се вже, – каже собі, – курам буде на сміх. Я таки, правда, об чоботах не дуже й доглядавсь; може, воно що-небудь і не так. Я тільки й старавсь, щоб йому твар, і щоб він увесь, і мундєр, і оружжо, щоб так було неначе живе, а об чоботах і байдуже; бо не думав, щоб хто вже туди став пильно доглядатись, де й нужди мало, і куди не усяк і дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб і його уконтентовати і щоб ніякого хвальшу не було у моїй роботі». Виліз із своєї ятки, достав палітру з красками і пензель, підмальовав, як там швець надряпав, та й уп'ять поліз та й каже: «Нехай підожду, поки краска підсохне, а там вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобіт намальований».Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дівчат, вернулись навперейми і йдуть вп'ять побіля салдацького патрета. От один парубок розглядів його та й каже: «Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемальовав чобіт, як ти сказав». – «Еге! іще б то й не послухав? – сказав Терешко, підсунувши шапку на саме тім'я і узявшись у боки. – Я вже силу знаю і зараз побачу, що не до шмиги!» А як йому і досі досадно було на маляра і на патрет, що через них йому люди сміялися, от і думав ще таки занехаять, щоб маляра зовсім збити з пантелику і щоб народ думав, що він велику силу у малярстві зна; посвиставши, й каже: «От і сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так.
1 2 3 4 5 6