так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та і старой Кан-дзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-тз. Вот і будет на табак. (Смеется.) В свєті тольки живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)
Лиш умей за дело взяться,
Можно всюди поживляться;
В поле бий, коли, руби,-
Дома денежки бери.
Подпускай девчатам ляси,
Старим бабам балянтраси;
Сам же в. оба лиш смотри,
Да з них денежки бери.
В свєті много чудаков;
Ох! і не без дураков;
Только ім не говори,
Молча деньги з них бери.
Не один на свєті я –
Лекар, купчик і судья
Правдой в свєті не живьот
І, где можно, знай берьот.
ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ
Скорик и Алексий.
Алексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був і на кладбищі, позавидовав покійникам: їм-то ні печалі, ні воздиханія, як співають дяки. Лежать собі і вже ні об чім не думають; а наш братчик терпи! Думай собі та гадай, та нічого не видумаєш. (Поет.)
Горе, лихо, пропадаю!
Де сховатись від біди?
Смерть найти я де, не знаю;
Від люден куди втекти?
Ой, хожу я і блукаю,
Як те сонце в крузі!
Куди їду – що шукаю?
А все серце в тузі!
Горо крута – розступися,
Лісу темний – розійдися,
Річко бистра – піднімися,
Вся звіряка – ізбіжнся…
Погубіть мене мерщій.
Коли хочеш, щоб пропасти,
То живи серед людей.
Від їх бід і від напасти
Швидше вмреш, чим від звірей!
(Подходя к двору Прокипа.) Обіщала ж Уляна після обіду вийти; підожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нічого. Зійдемось, посумуємо, поплачемо… та й тільки; а увечері гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!
Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же, Алексій! (Ему.) Паслушай, маладєц!
Алексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)
Скорик. Алексій! Ти меня і не познал?
Алексий (подходя к нему, всматривается). Ні, щось не пізнаю. А відкіля ви?
Скорик. Та відтіля, відкіля і ви… Та што тут, негде дєтись: я Осип, дядюшка твой.
Алексий (узнав). А! Так і є.
Обнимаются.
Здорові ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас, та й не пізнав. А що! годів чотири е?
Скорик. Та так-таки што єсть. Втямки тебе, как ми з палком ішли на Туреччину через Харков і я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут і тебя видав.
Алексий. Та знаю ж, знаю. Тоді мене привезли віддаватись у ремество.
Скopик. Так ти усьо у городе і живьош? Што ж я з табой нігде не пастрєчался? А у каком реместві?
Алексий. Та в ковалях, і вже в роботниках, на заводі куби делаемо. Сто двадцать рублів беру у год.
Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка і мать, сестра моя, живенькі?
Алексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава богу, ще жива! Брати поженились, а меншу сестру у двір узяли за баришнею, а ті повиходили у наше ж таки село. Я там заговівши був. Що ж ви до нас не навідаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?
Скорик. Із палявих, був у нехвалитах, а далі чистую палучил. Хатєл, штоб-таки навідатись до сваїх; хоч би сестру павидать. Десять гадов, как її видав; було замиреніє, так у отпуск при.хаднл. Ти і що був махенький, не помніш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мє-стечка, так шго-то не то. Савєтовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат і чесную душу імєю; нам туда не рука.
Алексий. От вже, думаю, походили по світу, навидались усячини!
Скорик (хвастливо). Уж я то не пахаділ? Єсть лі такая старана, где б я не пабувал? Були ми і у Франції, усю Німецію прайшли, у Рассєї стояли, та і у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свєг великий! Как ви живьоте сдеся у глуші, так і думаєте, што только і свєта, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как мита, так, господи, сколька гадов надобно, штоб увесь єно прайти! во г как ми ісхадили-ста.
Алексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коли гуляючи послухати!
Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село і тєбя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землі. Усяк, хто ні разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво прнглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францію, так там усьо француз нагало; а у Німеції – другой парод, немец до єдиного, а уж нашаво і не спра-шуй; у Туреччину прийди, так куда ні абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землі гаворят не по-нашому. А как? рот видиш, я тєбє і ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлеб; вот і я, і ти, і усяк знаєт, што то хлеб, а у них так іначе завьоться. Алі вот і вода: ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них – так і не вмєют так назвать. Умново в них нічаво не спрашуй, усьо па-своєму і савсєм не так, как у нас.
Алексий. Господи милостивий. Яких-то людей на світі нема! Де ви, дядюшка, на хватері? Я б до вас прийшов колись би послухати.
Скорик. Та я так – то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем и прамишляю. Спасіба харковцам, палюбили меня! Де хрестини, де свальба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случае падать, і где какое слово приставить, і где набрехеньку випустить. Та і к тому ж, как стаяли з палком у Ягатині, так там старик хазяїн та і палюбил меня і паказал дешто; так я і знаю алі кроз замовить, алі от гадюки загаваріть, скотину ісправіть, когда ведьма, доївши, іспортить, і прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Франції і по Туреччині, чаво-то чала-вєк не навчиться? А ат таво і хлебушка перепадает. Вот і сей вечер, прахал адии приятель висватать сина; та хоч он і дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу, пабольш брехать, как абнаковенно при сва-танне…
Алексий (нетерпеливо). До кого ж се ви ідете старостою?
Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут і живьот; а девка, брат, важная!
Алексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцім живого ріжете!… Се ви мені смерть заподіваете!
Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?
Алексий. Та не то що приглянулася, а ми вже більш півгоду з нею любимося, і побожилися, і заприсягалися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам і світ не змилився! Поможіть, будьте ласкові! Не ідіть сватать за Стецька, а ходім зо мною до Шкуратів та поговоріте об мені. Ви таки світу навидались; знаєте і хранцюзьке слово, і турецьке; зробіть так, щоб Уляну за мене віддали і щоб не дали мені з журби пропасти, та щоб не загубили і її! Бачите, яка ходить!
ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ
Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика, застыдилась и хочет воротиться.
Алексий. А іди, Улясю; а іди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мій рідний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш.
Уляна. Зділайте милость, уступітесь за мене, бідную, нещасную! Хотять мені світ зав'язати, хотять мене силою віддати за Стецька, за того дурного…
Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францію, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччині – марушка, а у Рассеї – девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тебя аддать за Стецька, кагда ги любиш маво пламенника!…
Уляна. Ох, батечку! Як же ви оце відгадали, що я його люблю?
Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили-таки па паходам, видали свєту, та дешто і знаєм. Ну, так ти любиш єво?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
Лиш умей за дело взяться,
Можно всюди поживляться;
В поле бий, коли, руби,-
Дома денежки бери.
Подпускай девчатам ляси,
Старим бабам балянтраси;
Сам же в. оба лиш смотри,
Да з них денежки бери.
В свєті много чудаков;
Ох! і не без дураков;
Только ім не говори,
Молча деньги з них бери.
Не один на свєті я –
Лекар, купчик і судья
Правдой в свєті не живьот
І, где можно, знай берьот.
ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ
Скорик и Алексий.
Алексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був і на кладбищі, позавидовав покійникам: їм-то ні печалі, ні воздиханія, як співають дяки. Лежать собі і вже ні об чім не думають; а наш братчик терпи! Думай собі та гадай, та нічого не видумаєш. (Поет.)
Горе, лихо, пропадаю!
Де сховатись від біди?
Смерть найти я де, не знаю;
Від люден куди втекти?
Ой, хожу я і блукаю,
Як те сонце в крузі!
Куди їду – що шукаю?
А все серце в тузі!
Горо крута – розступися,
Лісу темний – розійдися,
Річко бистра – піднімися,
Вся звіряка – ізбіжнся…
Погубіть мене мерщій.
Коли хочеш, щоб пропасти,
То живи серед людей.
Від їх бід і від напасти
Швидше вмреш, чим від звірей!
(Подходя к двору Прокипа.) Обіщала ж Уляна після обіду вийти; підожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нічого. Зійдемось, посумуємо, поплачемо… та й тільки; а увечері гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!
Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же, Алексій! (Ему.) Паслушай, маладєц!
Алексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)
Скорик. Алексій! Ти меня і не познал?
Алексий (подходя к нему, всматривается). Ні, щось не пізнаю. А відкіля ви?
Скорик. Та відтіля, відкіля і ви… Та што тут, негде дєтись: я Осип, дядюшка твой.
Алексий (узнав). А! Так і є.
Обнимаются.
Здорові ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас, та й не пізнав. А що! годів чотири е?
Скорик. Та так-таки што єсть. Втямки тебе, как ми з палком ішли на Туреччину через Харков і я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут і тебя видав.
Алексий. Та знаю ж, знаю. Тоді мене привезли віддаватись у ремество.
Скopик. Так ти усьо у городе і живьош? Што ж я з табой нігде не пастрєчался? А у каком реместві?
Алексий. Та в ковалях, і вже в роботниках, на заводі куби делаемо. Сто двадцать рублів беру у год.
Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка і мать, сестра моя, живенькі?
Алексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава богу, ще жива! Брати поженились, а меншу сестру у двір узяли за баришнею, а ті повиходили у наше ж таки село. Я там заговівши був. Що ж ви до нас не навідаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?
Скорик. Із палявих, був у нехвалитах, а далі чистую палучил. Хатєл, штоб-таки навідатись до сваїх; хоч би сестру павидать. Десять гадов, как її видав; було замиреніє, так у отпуск при.хаднл. Ти і що був махенький, не помніш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мє-стечка, так шго-то не то. Савєтовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат і чесную душу імєю; нам туда не рука.
Алексий. От вже, думаю, походили по світу, навидались усячини!
Скорик (хвастливо). Уж я то не пахаділ? Єсть лі такая старана, где б я не пабувал? Були ми і у Франції, усю Німецію прайшли, у Рассєї стояли, та і у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свєг великий! Как ви живьоте сдеся у глуші, так і думаєте, што только і свєта, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как мита, так, господи, сколька гадов надобно, штоб увесь єно прайти! во г как ми ісхадили-ста.
Алексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коли гуляючи послухати!
Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село і тєбя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землі. Усяк, хто ні разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво прнглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францію, так там усьо француз нагало; а у Німеції – другой парод, немец до єдиного, а уж нашаво і не спра-шуй; у Туреччину прийди, так куда ні абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землі гаворят не по-нашому. А как? рот видиш, я тєбє і ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлеб; вот і я, і ти, і усяк знаєт, што то хлеб, а у них так іначе завьоться. Алі вот і вода: ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них – так і не вмєют так назвать. Умново в них нічаво не спрашуй, усьо па-своєму і савсєм не так, как у нас.
Алексий. Господи милостивий. Яких-то людей на світі нема! Де ви, дядюшка, на хватері? Я б до вас прийшов колись би послухати.
Скорик. Та я так – то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем и прамишляю. Спасіба харковцам, палюбили меня! Де хрестини, де свальба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случае падать, і где какое слово приставить, і где набрехеньку випустить. Та і к тому ж, как стаяли з палком у Ягатині, так там старик хазяїн та і палюбил меня і паказал дешто; так я і знаю алі кроз замовить, алі от гадюки загаваріть, скотину ісправіть, когда ведьма, доївши, іспортить, і прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Франції і по Туреччині, чаво-то чала-вєк не навчиться? А ат таво і хлебушка перепадает. Вот і сей вечер, прахал адии приятель висватать сина; та хоч он і дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу, пабольш брехать, как абнаковенно при сва-танне…
Алексий (нетерпеливо). До кого ж се ви ідете старостою?
Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут і живьот; а девка, брат, важная!
Алексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцім живого ріжете!… Се ви мені смерть заподіваете!
Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?
Алексий. Та не то що приглянулася, а ми вже більш півгоду з нею любимося, і побожилися, і заприсягалися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам і світ не змилився! Поможіть, будьте ласкові! Не ідіть сватать за Стецька, а ходім зо мною до Шкуратів та поговоріте об мені. Ви таки світу навидались; знаєте і хранцюзьке слово, і турецьке; зробіть так, щоб Уляну за мене віддали і щоб не дали мені з журби пропасти, та щоб не загубили і її! Бачите, яка ходить!
ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ
Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика, застыдилась и хочет воротиться.
Алексий. А іди, Улясю; а іди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мій рідний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш.
Уляна. Зділайте милость, уступітесь за мене, бідную, нещасную! Хотять мені світ зав'язати, хотять мене силою віддати за Стецька, за того дурного…
Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францію, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччині – марушка, а у Рассеї – девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тебя аддать за Стецька, кагда ги любиш маво пламенника!…
Уляна. Ох, батечку! Як же ви оце відгадали, що я його люблю?
Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили-таки па паходам, видали свєту, та дешто і знаєм. Ну, так ти любиш єво?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14