Намилувавшись собі, як є меж молодими парубком і дівкою, що хотять собі побратися, Семен Іванович посадив Галочку біля себе і став казати:
– Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.
– Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать, – так сказала Галочка, приголублюючись до нього.
– Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи…
– Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе… Жити і тебе любити – се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час…
– Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!…
– Що хоч звели, на край світу пошли… та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і на світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові…
– Галю! – сказав Семен Іванович, кріпко її поціловавши. – Поберемося собі!… Я не можу без тебе жити… Куди ж ти устаєш?…
Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього… Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.
Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: «Галочко, чого се ти!… Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?… Скажи!» – і хотів було узяти її за руку… так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:
– Що се… ви… ваше… благородіє, – та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя…
– Галочко! – аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи. – Чи се мені так почулось?… З ким ти говориш, кого так величаєш?
– Вас!
– Чи так же тобі зо мною треба говорити?
– Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, – сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.
– З чого се ти так почала?
– Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.
– Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?
– Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…
– Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!
– І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!
– Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?
– Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.
– Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?
– Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…
– Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?
– Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!
– Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.
– Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «Вона мужичка», та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…
– Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…
– Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите – схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…
– Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають – я ніколи не перестану тебе любити.
– Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь – усюди мене засміють…
– Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…
– Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз – і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто – у суді, хто – крамарює, хто – хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…
– Так так то ти, Галочко, мене любиш?…
– Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися – се смерть мені!
– Так не розлучаймося, будемо жити укупі…
– Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…
– Ти саму велику біду мені робиш, ти губиш мене, ти ніж мені у серце встромляєш!…
– А мені легше? Нещасна моя доленька, що я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я була панянка, я б і тогді вас так же б кріпко любила…
– Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно, усі ми боже созданіє!
– Так, боже созданіє, та щось мені здається, що не так ви кажете, як воно є. Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам. Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того.
– Як же ти попереду об сьому не подумала? Зачим же мене полюбила?
– І не жалкую, що полюбила вас, такого красивого, розумного і з доброю душею чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала знати, а не кого другого… та ні, я б другого і зроду не полюбила б. Велике і моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене знову неначе на світ породили. Без вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не можна так щиро любитися і не вводити один одного у біду? Будемо собі любитися, як брат із сестрою, коли вже нам побратися не можна через саме те, що я вам казала. Коли будемо укупі – щастя наше; треба вам буде куди відлучатися, я знатиму, що й за морем ви за мною скучатимете, як я тут за вами. Звернетесь… як ми тогді зрадуємось!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
– Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.
– Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать, – так сказала Галочка, приголублюючись до нього.
– Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи…
– Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе… Жити і тебе любити – се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час…
– Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!…
– Що хоч звели, на край світу пошли… та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і на світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові…
– Галю! – сказав Семен Іванович, кріпко її поціловавши. – Поберемося собі!… Я не можу без тебе жити… Куди ж ти устаєш?…
Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього… Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.
Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: «Галочко, чого се ти!… Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?… Скажи!» – і хотів було узяти її за руку… так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:
– Що се… ви… ваше… благородіє, – та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя…
– Галочко! – аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи. – Чи се мені так почулось?… З ким ти говориш, кого так величаєш?
– Вас!
– Чи так же тобі зо мною треба говорити?
– Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, – сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.
– З чого се ти так почала?
– Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.
– Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?
– Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…
– Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!
– І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!
– Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?
– Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.
– Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?
– Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…
– Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?
– Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!
– Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.
– Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «Вона мужичка», та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…
– Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…
– Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите – схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…
– Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають – я ніколи не перестану тебе любити.
– Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь – усюди мене засміють…
– Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…
– Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз – і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто – у суді, хто – крамарює, хто – хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…
– Так так то ти, Галочко, мене любиш?…
– Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися – се смерть мені!
– Так не розлучаймося, будемо жити укупі…
– Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…
– Ти саму велику біду мені робиш, ти губиш мене, ти ніж мені у серце встромляєш!…
– А мені легше? Нещасна моя доленька, що я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я була панянка, я б і тогді вас так же б кріпко любила…
– Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно, усі ми боже созданіє!
– Так, боже созданіє, та щось мені здається, що не так ви кажете, як воно є. Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам. Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того.
– Як же ти попереду об сьому не подумала? Зачим же мене полюбила?
– І не жалкую, що полюбила вас, такого красивого, розумного і з доброю душею чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала знати, а не кого другого… та ні, я б другого і зроду не полюбила б. Велике і моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене знову неначе на світ породили. Без вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не можна так щиро любитися і не вводити один одного у біду? Будемо собі любитися, як брат із сестрою, коли вже нам побратися не можна через саме те, що я вам казала. Коли будемо укупі – щастя наше; треба вам буде куди відлучатися, я знатиму, що й за морем ви за мною скучатимете, як я тут за вами. Звернетесь… як ми тогді зрадуємось!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19