і щебече, і сміється, і вигадує, і регочеться, і до матері ластиться; ще троха не веселіш стала, чим попереду була.
Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?… Еге! Вона добре поворожила; вона підлізла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, і що й сам – хоч вмирати, що не бачить її.
– Так же то й люблять, як він,– стала скрізь сльози казати Оксана, а самій аж повеселішало трохи, що є кому своє горе розказати і про копитана поговорити – Якби любив справді, так він би не хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!…-Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.
Мелашка тут і пустилась з своїми лясами. Тільки їй того й треба було, щоб Оксана стала жаліться на копитана… тут вже вона і почала, і почала… вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!… І почала, шепчучи, казати, як і сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде і що вже в нього вже й думки такої нема; що коли б тільки йому побачитись з Оксаною, то він їй розкаже, що дума робити…
– Що йому зо мною робити? – сказала Оксана.-Покинути мене, бідну; нехай пропадаю!,, Не слухати було його попереду, не признаватись, що і я полюбила його… А тепер що? Він мене не озьме, а на безчестя я не піду, хоч нехай мене й пече, й ріже.
– Та тільки послухай його, що він скаже,– усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.
Перш Оксана і руками й ногами: «Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж він мені? Нехай здоров живе та других піддурює». Далі, слухаючи Мелашки, стала вже казати: «Не хочу його бачити, бо й мені жалко». Далі каже: «Я б і пішла, а як же він вп'ять прийметься за своє?» Тут же, як забожилася і заприсягалася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тільки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: «Піду, коли мати пустить».
От і пішла.
Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.
Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копптаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати.
Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні словечка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп'ять за тим же словом.
– Як дочка хоче,– відвіт дала Векла,– так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.
Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите… дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити… ні з ким не буде мені такого щастя, як з вами… та підождіть ще…» Далі зглянула на бога, перехрестилась і каже: «От вам хрест святий! Коли до покрови… не вмру або що-небудь… тогді, мамо, як знаєте, так і робіть»,
Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: «Глядіть, щоб тогді вже не пізно було»,– махнув рукою та й пішов з хати.
– Що се за річ така? – думавши довго Векла і дивлячись на дочку, спитала її.
– А хто. його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайде, так ми щоб не жалковали…
– Оксано, Оксано, гляди!…
Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, і виціловує її. «Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, не здихнеш об мені… бо й мені лучче оттут зараз перед тобою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити – і славу пустити на себе». Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.
– Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатів, що ви швидко підете від нас у поход…– Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав.– Коли ти підеш, а мене тут покинеш… почуєш… про мене…
– А от що буде,– сказав копитан,– ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.
І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.
Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся… і ледве промовила: «І сьому ж правда?… Скажи ж мені, як перед богом!»
– Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви…
– Так я ж матері об сім скажу…
– Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати. Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових платьїв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копнтанська теща. А що тебе вже виряджу, так…
– Мені нічого не треба,– кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати,– тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловатп, і сі щочечки, і сі губочки.
Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об'явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує… Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити… «Чи є така щаслива, як я?»– думає Оксана, убігши у хату… і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.
Неділенька недалеко – треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе папське буде… і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому… так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.
У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:
– Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход…
– А як же се? – лж скрикнула Оксана, злякавшись.
– Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи… Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву… Що вже на усю губу пані буде…
Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується… «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?… Еге! Вона добре поворожила; вона підлізла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, і що й сам – хоч вмирати, що не бачить її.
– Так же то й люблять, як він,– стала скрізь сльози казати Оксана, а самій аж повеселішало трохи, що є кому своє горе розказати і про копитана поговорити – Якби любив справді, так він би не хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!…-Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.
Мелашка тут і пустилась з своїми лясами. Тільки їй того й треба було, щоб Оксана стала жаліться на копитана… тут вже вона і почала, і почала… вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!… І почала, шепчучи, казати, як і сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде і що вже в нього вже й думки такої нема; що коли б тільки йому побачитись з Оксаною, то він їй розкаже, що дума робити…
– Що йому зо мною робити? – сказала Оксана.-Покинути мене, бідну; нехай пропадаю!,, Не слухати було його попереду, не признаватись, що і я полюбила його… А тепер що? Він мене не озьме, а на безчестя я не піду, хоч нехай мене й пече, й ріже.
– Та тільки послухай його, що він скаже,– усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.
Перш Оксана і руками й ногами: «Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж він мені? Нехай здоров живе та других піддурює». Далі, слухаючи Мелашки, стала вже казати: «Не хочу його бачити, бо й мені жалко». Далі каже: «Я б і пішла, а як же він вп'ять прийметься за своє?» Тут же, як забожилася і заприсягалася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тільки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: «Піду, коли мати пустить».
От і пішла.
Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.
Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копптаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати.
Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні словечка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп'ять за тим же словом.
– Як дочка хоче,– відвіт дала Векла,– так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.
Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите… дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити… ні з ким не буде мені такого щастя, як з вами… та підождіть ще…» Далі зглянула на бога, перехрестилась і каже: «От вам хрест святий! Коли до покрови… не вмру або що-небудь… тогді, мамо, як знаєте, так і робіть»,
Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: «Глядіть, щоб тогді вже не пізно було»,– махнув рукою та й пішов з хати.
– Що се за річ така? – думавши довго Векла і дивлячись на дочку, спитала її.
– А хто. його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайде, так ми щоб не жалковали…
– Оксано, Оксано, гляди!…
Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, і виціловує її. «Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, не здихнеш об мені… бо й мені лучче оттут зараз перед тобою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити – і славу пустити на себе». Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.
– Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатів, що ви швидко підете від нас у поход…– Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав.– Коли ти підеш, а мене тут покинеш… почуєш… про мене…
– А от що буде,– сказав копитан,– ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.
І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.
Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся… і ледве промовила: «І сьому ж правда?… Скажи ж мені, як перед богом!»
– Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви…
– Так я ж матері об сім скажу…
– Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати. Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових платьїв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копнтанська теща. А що тебе вже виряджу, так…
– Мені нічого не треба,– кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати,– тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловатп, і сі щочечки, і сі губочки.
Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об'явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує… Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити… «Чи є така щаслива, як я?»– думає Оксана, убігши у хату… і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.
Неділенька недалеко – треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе папське буде… і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому… так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.
У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:
– Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход…
– А як же се? – лж скрикнула Оксана, злякавшись.
– Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи… Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву… Що вже на усю губу пані буде…
Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується… «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14